Чому в одних громадах вітання миру здійснюється через рукостискання, а в інших легким нахилом голови? Чому правила не єдині для всіх?
Святий Юстин, який залишив найраніше (155 р.) відоме нам свідчення про євхаристійне богослужіння, в своєму посланні імператору Антоніну Пію так описував момент вітання миру: «Потім всі встаємо і підносимо молитви як про себе, так і (…) про всіх інших, що знаходяться всюди, щоб удостоїлися ми (…) стати у справах тими, що ведуть праведний спосіб життя і виконавцями заповідей для отримання вічного спасіння. Після закінчення молитов ми вітаємо один одного поцілунком». Це перший опис обряду вітання миру під час Літургії свідчить про те, що протягом століть він зазнав великих змін. В першу чергу це стосується самого моменту: у другому столітті, згідно зі свідоцтвом св. Юстина, воно здійснювалося після закінчення Літургії Слова і перед приношенням Дарів. Сам же обряд полягав в «поцілунку». Це відразу ж відсилає нас до різних фрагментів з Нового Завіту, де йдеться про вітання саме таким жестом: «Вітайте один одного святим поцілунком», – навчає апостол Павло римлян (Рим 16,16); з тими ж словами він звертається і до коринтян, і до солунян. «Вітайте один одного поцілунком любові», – напоумлює апостол Петро (1 Пт 5,14). Дійсно, в перші століття вітання миру полягало в поцілунку. Згідно Апостольських переказів, цим поцілунком обмінювалися тільки віруючі однієї статі. Пізніше вітання миру стало виходити від священнослужителя і передавалося в ієрархічному порядку. Згідно з документованим свідченням IX століття, вітання миру відбувалося в такий спосіб: спочатку священик цілував вівтар в знак миру, залишеного Христом, потім обмінювався знаком миру з дияконом, той – з піддияконом і далі – з іншими членами духовенства.
Історики Церкви не беруться з точністю стверджувати, коли цілування миру було замінено на обійми, але поступово це сталося як на Заході, так і на Сході. Що стосується латинського обряду, то звичай цілування в уста засвідчений ще в кінці XV і початку XVI століття – поряд з цілуванням плеча, про який є згадки в період з X по XIII століття. В останнє десятиліття XV століття був введений поцілунок в щоку. А в деяких месалах йдеться про особливий предмет, за допомогою якого віруючі обмінювалися привітанням миру, – osculatorium. Його називали також зброєю миру. Іноді це була Патена, евангеліарій, частіше – «tabula pacis». Офіційно оскулаторій був введений месалом Пія V (1570 рік). У ньому даються докладні вказівки щодо обряду вітання миру: спочатку священик повинен був цілувати вівтар і «зброю миру», потім передавати цю зброю миру іншому служителю. При відсутності інших служителів обмін привітанням миру не передбачався. На урочистих ж Літургіях обряд вітання миру відбувався поцілунком в щоку і відстороненими обіймами. По суті, навіть не обіймами: як пояснювалося в уточненні Священної конгрегації обрядів, ці обійми відбувалося так: «Диякон покладає свої руки під руки священика».
У сучасному месалі залишена велика свобода в способі побажання миру на Літургії. Про це сказано наступне: «Що стосується знаку вітання миру, то він визначається Конференціями єпископів в залежності від особливостей і звичаїв кожного конкретного народу. Однак личить, щоб кожен обмінювався привітанням миру стриманим чином тільки з тими, хто поблизу».
Зовсім недавно, в 2014 році, Конгрегація богослужінь і дисципліни Таїнств оприлюднила окружне послання «Ритуальний вираз дару миру під час Літургії». У ньому підкреслюється особливе богословське значення вітання миру. «У римській літургійній традиції, – читаємо в документі, – вітання миру відбувається перед Причастям в силу богословського значення. Його відправною точкою є євхаристійне споглядання пасхальної таємниці … таким чином, воно постає як «пасхальний поцілунок» воскреслого Христа, який перебуває на престолі». У постсинодальному апостольському умовлянні «Sacramentum caritatis» Папа Бенедикт XVI підкреслює: «Євхаристія за своєю природою є Таїнство миру. Цей аспект євхаристійної таємниці знаходить у Божественній літургії особливий вираз в обряді вітання миру. Це, безсумнівно, дуже цінний знак (пор. Ів 14, 27). В нашу епоху, настільки страшно обтяжену конфліктами, цей жест, навіть з точки зору загального сприйняття, несе в собі особливий сенс, оскільки Церква завжди вважає властивим їй завданням просити у Господа для себе і для всієї людської родини дар миру і єдності. Мир, безперечно, є незгасним томлінням в серці кожної людини. Церква є виразником того прохання про спокій і примирення, яке піднімається з глибини душі кожної людини доброї волі, і зводить його до Того, Хто «є мир наш» (Еф 2, 14) і Хто здатний примиряти народи і окремих людей навіть там, де людські зусилля зазнають краху.
В окружному посланні Конгрегації богослужінь і дисципліни Таїнств даються деякі конкретні вказівки з приводу привітання миру, спрямовані на те, щоб віруючі найбільш повно відображали християнське розуміння миру. Як і раніше, сам знак вітання миру визначається єпископськими конференціями, відповідно до загальних рекомендацій. В першу чергу в документі Конгрегації підкреслюється, що цей жест не повинен бути «механічним», і в деяких обставинах краще взагалі опустити обряд вітання миру. Там, де в звичай увійшли «дружні і мирські» жести вітання, їх доречно замінити «на інші, більш специфічні», говорить окружне послання Конгрегації богослужінь. Які саме – не уточнюється, але перераховуються зловживання, яких слід уникати. Зокрема, це спів під час привітання миру, не передбачений в римському обряді; потім, переміщення віруючих з місця на місце для обміну привітанням; віддалення священика від вівтаря для того, щоб вітати деяких з вірних; слід уникати також використання моменту вітання миру для взаємних привітань, співчуттів чи побажань на особливо урочистих Літургіях, а також на Літургіях вінчання, поховання і так далі.
