Запитання: Що робити, якщо я постійно сумніваюся, чи не згрішив, і не впевнений, що правильно сповідався?
Відповідь: Що робити, коли ми сумніваємося, зробили ми чи ні певний гріх?
Якщо ми сумніваємося в тому, чи був наш вчинок гріхом, то ми не зобов’язані говорити про нього на Сповіді. Ще Тридентський собор постановив сповідатися з гріхів, які ми усвідомлюємо (і мається на увазі саме впевненість, оскільки усвідомлення означає не думку, а остаточне судження). Проте, оскільки ситуація сумніву сама по собі є нечіткою, віруючий покликаний порадитися про те, допустимий чи ні той чи інший вчинок.
Якщо ж ми сумніваємося, чи був наш гріх тяжким або чи ми висповідалися з нього, то в такому випадку, як стверджують багато фахівців з морального богослов’я, необов’язково з нього каятися. Ось що пише про це св. Тома Аквінський: «Якщо хтось сумнівається в тому, чи є смертним його гріх, то він зобов’язаний висповідатися з нього, поки перебуває в сумніві. Проте він не повинен згадувати про те, що його гріх – смертний, але викладати у формі сумніву, залишаючи все на суд священика». І в будь-якому випадку в такій ситуації треба дотримуватися аксіоми: «Lex dubia non obligat» – «сумнівне право не зобов’язує». Такого принципу дотримуються багато богословів.
Що стосується нав’язливих думок про неправильність досконалої Сповіді, – треба постаратися не звертати на них уваги (зрозуміло, після щирої бесіди зі сповідником). Ці одержимі думки походять від лукавого, який не хоче, щоб ми раділи дарам Господа.
Наведемо тут кілька фрагментів з творів св. Катерини Сієнської, учительки Церкви: «Отже, не бійтеся, дорогий мій брате, коли ви бачите, що диявол, маючи намір перешкодити спокою і терпінню вашого серця і вашої душі, наводить смуток і морок на вашу душу, вселяючи в неї безліч фантазій і думок. Іноді вам здасться, що тіло хоче бути неслухняним духу. Або навіть дух богохульства захоче осквернити ваше серце через різні інші боріння. Не бійтеся: душа не повинна засмучуватися через жодну боротьбу».
І ще: «Сум’яттю, що вносить диявол, душа нехай відповість: “Якби не було в мені Божественної благодаті, то не було б і доброї волі, і я пішла б за твоїми хитрощами і за моїми збоченими фантазіями. Але я надіюся на Господа нашого Ісуса Христа, Який буде мене пильнувати до останньої миті мого життя”».
І ще – чудові слова св. Катерини: «І якщо не можете зробити нічого іншого, то принаймні встаньте біля хреста і скажіть:”Ісусе, Ісусе”… Утіштеся у святій і добрій волі та не вникайте у ваші фантазії. Думайте про те, що благість Бога дозволяє бісам докучати душі, щоб упокорити нас і дати визнати Його благість, щоби ми прибігали до Нього і ховалися в Його найсолодших виразках, як дитя прибігає до матері».
А ось вчення св. Катерини Сієнської про те, «Як перемогти страх поганої Сповіді». Ось що вона пише: «Іноді душа щиро сповідує свої гріхи, нічого спеціально не замовчуючи. Але щоб збентежити душу, щоб вона не здобувала з запалом серця плоди сповіді, диявол хоче вселити їй, що вона погано сповідувала свої гріхи, і каже: “Ти не все сказала; а ті, про які сказала, не описала так, як потрібно”. І безліч інших думок і хвилювань посилає він тій душі. І якщо душа не піднімається з розсудливістю і довірою, то вона перебуває в літеплості, внутрішній тривозі й у темряві. Вона зв’язує собі руки святого бажання і заковує його в кайдани сум’яття, як ми вже сказали. Вона втрачає радість і стає нестерпною для себе самої. Чи є засіб, щоб не впасти у відчай? Немає іншого засобу, аніж світло віри, яке, спонукаючи її схаменутися, показує, що вона не залишила добровільно і підступно на совісті яку-небудь отруту провини, не виявивши її на Сповіді. Так, нехай вона визнає, що сказала про свої гріхи недосконало, що не подала їх у всій серйозності. Але нехай вона пам’ятає, що Сповідь повинна супроводжуватися сподіванням на Кров Христову, надією на те, що те, чого їй бракує, заповнить ця Кров. Ще один засіб, на який треба дивитися при світлі віри, – це думка про те, як невимовно любить нас Бог. Його любов не зневажає свідчення доброї совісті, як не допускає вона того, щоб у душі залишилося щось, що Його ображає. З цією вірою, любов’ю та надією нехай людина зануриться в милосердя Бога. Нехай вона відкине будь-яку думку про себе, але думає тільки про милосердя Бога, отримане і те, яке постійно отримує. І якщо боротьба і настирливість повернеться, нехай людина відкине їх назад – те з них, що її бентежить, – і тримає перед собою те, що упокорює і допомагає краще пізнати себе: виробляючи плоди істинної і досконалої надії і впевненість у тому, що страждання і шлях хреста більш бажані Богові, аніж що-небудь інше. І так плоди Його Крові будуть ще рясніші».
