Ми вийшли з єдиного магазину, який поки працює в маленькому селищі Широкіно на березі Азовського моря. Наш водій Володя спокійним тоном сказав: проїхала тільки що ціла вантажівка “таваріщєй сєпаратистів”. В селі ми були вже другу годину. Біля магазину декілька селян розповідали, що тепер живуть у буферній зоні, що в них немає ні тих, ні інших, а взагалі їм все одно яка влада – тільки б мир був.
Одна особливо балакуча жінка все поривалася показати нам, де “нацики” вбили людину і розбомбили кілька будинків. Всі, хто тут лишився, впевнені – стріляла по селу Нацгвардія. А ще “нацики” щодня купували горілку – в тому самому єдиному магазині. Продавцем там працює одна жіночка. Україномовна сепаратистка. Родом з Кіровограда. Там живе її сестра-близнючка, з якою тепер, якщо й розмовляють, то лише щоб посваритися. Продавчиня в Широкіно вважає свою сестру зомбованою. Ми поїхали туди, де загинув чоловік, який вийшов з погребу під час бомбардування, щоб попити кави. Я не знаю, чий снаряд його убив. Я знаю, що це село в двадцяти кілометрах від Маріуполя фактично контролюють терористи. І мешканцям Широкіно це подобається.
Коли ми виїжджали з села “новоросійська” вантажівка і “таваріщі сєпаратісти” стояли біля того самого магазину. Вони подивились нас. Ми подивились на них. І поїхали.
