Уже кілька тижнів з усіх боків — на телебаченні, радіо, в газетах і в соціальних мережах, багато хто ставить риторичне питання: чи варто посилати до зони АТО недосвідчену молодь?! Риторичне тому, що: а) відповіді на нього немає; б) відповіді на нього не чекають. І справді, можна було б знайти, що відповісти, якби у нас у країні було хоч скількись досвідчених у справі боротьби з міжнародним тероризмом і незаконними збройними формуваннями молодих людей.
Он сусідня Росія всі 23 роки своєї історії воює — власне, як правонаслідувач СРСР, навіть більше. Навіть як історик не пригадаю такого року, щоб хоч десь у світі не засвітилися радянська, а потім і російська зброя, радянські, а потім і російські інструктори, а потім і найманці. Та й скільки великих і малих воєн бушувало й бушує на території самої Росії! Що ні день де-небудь на Кавказі АТО районного або обласного масштабу, або всім Примор’ям ловлять якихось партизан. А ми жили не те що мирно, а й навіть місцями просто нудно. Ну там кілька десятків миротворців відправимо до Косова або в Сьєрра-Леоне, заробимо на оренді військових вертольотів у кишеню якому-небудь наближеному до Міністерства оборони бізнесменові, — ось і весь досвід. Кого тут досвідченого призвеш? Кілька тисяч передпенсійного віку афганців та кілька сотень 90-річних стариків — ось і весь мобілізаційний резерв з погляду тих, хто вважає, що призивати «варто лише «досвідчену» частину населення.
Утім якщо судити за кількістю порад і рекомендації щодо ведення АТО, що прозвучали за останні місяці, якщо в Україні й відчувається різкий брак «досвідчених» призовників, то вже недостачі в кваліфікованих військових експертах в Україні немає. Учорашні безробітні, журналісти, політологи й домогосподарки — ніхто не взмозі утриматися від розлогих публічних оцінок керівництва АТО, від закликів підняти всіх генералів до єдиного на списи, від вимог ввести/вивести/ввести/вивести/й знову ввести наших солдатів в ту чи іншу стратегічну точку. Здається, в уявленні нашої громадськості основна проблема АТО в непублічності ухвалення рішень. Ну що тут поробиш. Єдиний вихід — перенести засідання Генштабу в cтудію Савіка Шустера, а рішення його приймати інтерактивним голосуванням телеглядачів. І, звісно, суворо заборонити військам наближатися до противника, якщо той починає стрілянину — багато наших громадян усвідомлюють те, що протистояти терористам треба, але те, що на війні з тероризмом противник озброєний і активно користується цією зброєю, стало для них страшним одкровенням. Їхній гуманізм посварився з логікою, й вони раз у раз закликають зупинити озброєних злочинців, не використовуючи при цьому зброї. Стріляти по терористах не можна тому, що: а) можуть постраждати цивільні, якими ці терористи прикриваються; б) можуть постраждати самі терористи, а вони теж люди. І в тому, що від куль цих терористів гинуть не лише українські бійці, а й ті ж мирні громадяни, винні не терористи, а відсутність у нинішньої київської влади широти поглядів.
Вони свято вірять, що було упущене якесь невідоме рішення, здатне зупинити всю цю зграю російських найманців і місцевих кримінальних злочинців від збройної боротьби. Невідоме рішення, чарівне слово — як у дитячих казках, які не переросли, на жаль, багато наших співгромадян. Вони говорять: «Якби ми не розкрили на Майдані цю скриньку Пандори, цієї війни не було б». Наче всі ці бойовики й гори зброї самозародилися ні з чого, без багаторічної копіткої підготовки за лічені дні після кривавої бійні на Майдані в лютому. Наче Ігор Гіркін — це сотник Майдану, а не кадровий офіцер російського ГРУ. Наче цей Майдан, врешті-решт, збирався сам першим напасти на Росію, і вторгнення це було лише вимушеним заходом у відповідь з боку Росії. Адже можна було, як ні в чому не бувало, продовжувати жити поряд з цими бандитами, нацистами, погромниками, й заради збереження ілюзії громадянського миру спокійно спостерігати, як вони перекроюють усю країну на свій розсуд. Аби не було війни — так казали в СРСР у найважчі роки голоду, в найкривавіші роки репресій, виправдовуючи тим самим усі злочини однієї з найогидніших диктатур в історії людства. Якщо ми й винні в цій війні, то лише в тому, що дали після першого Майдану й першого Сєверодонецька оперитися й озброїться всій цій людській нечисті.
Солдат на передовій у риториці цих базік незмінно називають «гарматним м’ясом» — витратним матеріалом для генералів, що загралися у військові ігри в тиші штабних бункерів. У цій логіці немає місця любові до Батьківщини, патріотизму, відчуття ліктя, героїзму. Це логіка тих, хто програє битву ще до її початку, — противник тут незмінно хижак, а воїн, який мав би йому протистояти, нещасна жертва. І якщо терористи прикриваються жінками й дітьми, то хтось дуже хоче прикрити солдатів на передовій організованими натовпами солдатських матерів. Усе, якщо пам’ятаєте, починалося ще в Києві, під час Майдану, коли матерів солдатів внутрішніх військ старанно вдавала групка жінок на чолі з авантюристкою Марією Ципко, що стала відтоді знаменитою. Потім були солдатські матері в Криму, на Донбасі, коли на самому початку вторгнення терористи штурмували військові частини під прикриттям зокрема й матерів солдатів строкової служби. І ось тепер хтось хоче нацькувати на владу в Києві матерів тих солдатів, які мужньо б’ються зараз на передовій, кого призивають у відтворювану сьогодні українську армію. Так, цими збожеволілими від страху за своїх близьких жінками диригують ті самі люди, вправно маніпулюючи чутками, користуючись послугами кількох справжніх і підставних дезертирів із зони АТО. Звідки дезертири? Є, звісно, й просто боягузи, навіть серед добровольців з Майдану. Але й серед залишків нашої колишньої, напівмертвої армії, в якій більшість солдатів за час служби навіть автомат у руках не тримали, ще достатньо солдатів і офіцерів, подібних до тих, хто перейшов на службу ворогові, кому в особисту справу вже в армії Росії записали характеристику «схильний до зради Батьківщини».
Звичайно, ще не так давно була на нашій пам’яті така армія «гарматного м’яса», в якій маршал-герой війни, нажлуктавшись, шокував на бенкеті американського колегу розповіддю про те, що найдієвіший спосіб розчистити мінне поле — відправити туди свою піхоту. Кінна статуя цьому маршалові стоїть біля самої Красної площі вічним нагадуванням про ті принципи, на яких будувалися радянська й нинішня російська армії, що двома кривавими безглуздими штурмами Грозного зарекомендувала себе гідною ученицею маршала Георгія Жукова. Так, наша вчорашня армія була потенційно такою самою. Але коли прийшла війна, в ній не виявилося ні бійців, ні офіцерів, ні техніки, здатної зрушити з місця, — лише величезні напівпорожні склади розграбованого вандалами в погонах армійського майна. І нову армію створює вже народ. І я не про добровольчі батальйони. Поки трухляву будівлю Міністерства оборони продовжує трясти від фундаменту до самого горища, нова армія створюється на базі Національної гвардії — колишніх внутрішніх військ і добровольців.
Так, ми як і раніше платимо людськими життями за дурість, нехлюйство й безграмотність командирів, ми платимо дорогу ціну за жорстокі уроки війни. Ми не хотіли воювати, ми не збиралися вчитися війни. Ще рік тому сама ідея, що хтось може на нас напасти, здавалася навіть смішною, а армія уявлялася дорогим, непотрібним, віджилим своє атрибутом минулого. Адже Європа давно не знає воєн, ніби не було Балкан, ніби не було Чечні й Грузії. Ми не хотіли бачити попереджень, ми не хотіли помічати, як наших співгромадян виховують у ненависті до своєї країни. Після першого Майдану ми вірили в мирний масовий протест, і знадобилося три місяці послідовних дій влади, щоб озброїти цей протест спершу булижниками й «коктейлями Молотова». Але протест на Сході із самого початку був збройним, із самого початку був очолений громадянами Росії, виник не стихійно, а був чітко спланований і підготовлений. Хоч би як там було, цю «скриньку» зібрала й дбайливо доправила до України не першожінка античних міфів на ім’я Пандора. За нинішньою війною в Україні маячать навіть не смутні фігури олігархів-регіоналів, навіть не президент-втікач. Відкрити «скриньку Путіна» міг лише сам Путін, і стверджувати протилежне не змогли б ні Лавров, ні навіть Чуркін.
Андрій ПЛАХОНІН
