Коли майже 14 років тому Владімір Путін уперше став президентом Росії, деякий час світ ще сподівався, що він хоча й не ліберал, але рухатиметься в прозахідному напрямку.
Однак із початком санкт-петербурзького саміту Великої двадцятки (4–6 вересня) стає дедалі очевиднішим, що Путін відкрито прямує антизахідним курсом – чи то в міжнародній дипломатії стосовно Сирії, чи у внутрішніх питаннях, як-от ув’язнення лідерів опозиції або права сексуальних меншин. І справді, ворожість до Заходу стала фірмовим знаком його третього президентського терміну.
На щастя, вплив Путіна зменшується. Європейські країни, які залежали від російського газу, раніше були легкою мішенню для залякування. А тепер зниження енергоспоживання, нові газопроводи в обхід РФ, розробки родовищ сланцевого газу і нафти в інших країнах, поширення конкурентних правил ЄС на російських виробників енергії послабило його вплив.
Проте Росія все ще лишається серйозною силою, з якою слід рахуватися. Вона найбільший у світі виробник нафти і газу, має постійне місце в Раді Безпеки ООН й арсенал ядерної зброї. Заходу доводиться мати з нею справу в питаннях, що стосуються Сирії, Ірану, виведення військ з Афганістану, контролю за озброєннями і міжнародного тероризму. За винятком ситуації з Іраном, Кремль нечасто йшов на співпрацю. Достатньо згадати, як російський лідер постійно стає на захист злочинного режиму Башара Асада в Сирії. Це вимагає від Заходу жорсткішого підходу.
У минулому, коли континентальній Європі (особливо Німеччині та Італії) доводилося мати справу з Путіним, вона надто часто ставила ділові інтереси вище за демократичні принципи. Пізніше м’якотілість часто виявляли американці, але скасування Бараком Обамою запланованого саміту з ВВП стало дещо запізнілим підтвердженням жорсткішого курсу, який проявляється і з боку Німеччини, бо Анґелі Меркель уже набридли його штучки.
Читайте також:
Тож є надія на узгодженішу та рішучішу відповідь. Особливо перспективними для застосування тиску видаються три сфери.
Перша – дуга країн уздовж кордонів РФ, де Путін має найбільший вплив через енергетику, торгівлю, засоби масової інформації та інтриги. На ці держави слід дивитися як на прифронтові, й опір російському тиску там має ключове значення. Наприклад, ВВП добровільно-примусово заганяє колишні радянські республіки до Митного та Євразійського союзів. Для більшості з них це невдала альтернатива ЄС. Європі слід наполегливо наближати до себе більш-менш підхожі країни, як-от Молдова. Але рівновага може виявитися нестійкою. Найбільший приз – Україну – зразком демократії не назвеш. Тому, якщо вона хоче підписати Угоду про асоціацію з ЄС у листопаді, як заплановано, спочатку має зробити крок до верховенства права. Опір російському тискові не означає зниження планки тих вимог, які передусім і роблять ЄС привабливим.
Переграти Кремль
Друге вразливе місце – безпека. Привілейований статус Росії у відносинах з НАТО ґрунтувався на дружніх засадах. Тепер же, коли Путін заявляє, що Альянс – це його ворог, час діяти жорстко. Слід ловити російських шпигунів як у країнах НАТО, так і поза їхніми межами й вживати відповідних заходів щодо завербованих ними джерел.
І останнє – нудний, але важливий світ міжнародної бюрократії. ВВП зажив недоброї слави завдяки протидії роботі Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та іншим, які переймаються проблемами фальшування виборів, свободи слова і прав меншин. Росію не можна виключити з тих структур, але проти неї можна виступати рішучіше. І навіщо приймати Путіна в якісь нові організації? РФ подала заявку на членство в ОЕСР, «мозковому центрі» демократичних країн зі штаб-квартирою в Парижі. Ця структура пропонує потенційним членам тест на спільність поглядів. Очевидно, що путінська Росія провалить його з тріском.
