Хоча, звісно, можна й далі вірити співу жаб, яким нормально й у каламутній річці, але, на жаль, вода від цього не стане чистішою
У різних сферах життя є свої беззаперечні лакмусові папірці, які вказують на конкретні проблеми. Наприклад, відомо: якщо в річці зникли раки, це означає, що суттєво погіршилась якість води й уживати її шкідливо для здоров’я людей і тварин. І хоч би як гучно й оптимістично квакали жаби на березі такої річки, обізнані люди там не ловитимуть рибу, яка накопичує в собі шкідливі речовини. Бо якщо раки зникли — отже, вода брудна.
Можна багато говорити про те, що в нас немає проблем зі свободою слова й наводити приклади чи не щоденних мітингів із різних приводів: мовляв, кожен має право на протест і власну думку. Але навіть без розмірковувань про «справжні» і «проплачені» мітинги, нам усім давно час задуматися про ситуацію глибше й серйозніше — і перейнятися нею. Наголошу: всім, а не тільки прибічникам «залізної руки Сталіна», яким, навпаки, цієї демократії аж забагато. Бо останнім часом тривожні дзвіночки, які сигналізують про поступове згортання «вольностей», дедалі частіше стають дзвонами, як то безпідставне й притягнуте за вуха переслідування активістів, волонтерів, військових, зокрема гучні справи з обвинуваченими у вбивстві Павла Шеремета. Не кажучи вже про політичні шоу за участі представників найвищих щаблів влади. Усе це, здається, недвозначно сигналізує кожному громадянинові про небезпеку.
Звісно, аналогічні процеси можна за бажання знайти і в інших періодах новітньої історії України. «А хіба при Порошенку такого не було?» — традиційно цікавляться критично налаштовані громадяни й чують чесну відповідь: по-всякому бувало. Я також ходила на засідання судів, де добровольців звинувачували у злочинах, які вони невідомо, чи скоювали. І писала гнівні колонки, коли волонтерам не дозволили стояти на шляху кортежу президента з плакатом про важливість назвати вулицю іменем Героя України Дмитра Чернявського в його рідному місті. Бо вважала, що досягнення й цінність Майдану в тому, що ми більше не маємо права толерувати навіть найменші ознаки несправедливості й совка…
Але в кожного з нас є свої внутрішні маркери, власні «раки», що сигналізують про небезпеку. У мене також є такий маленький лакмус. Уже кілька років підряд я регулярно звертаюся до своїх земляків із Донеччини за коментарями для журналістських текстів. Із різних тем, різного рівня складності й гостроти.
І зазвичай не мала проблем: серед широкого кола знайомих чи й незнайомих людей завжди було вдосталь тих, хто міг відверто відповісти на запитання, висловити свої думки чи спростувати певні факти. Зараз не йдеться про експертів — своїми міркуваннями в коротких репліках чи повноцінних інтерв’ю ділилися звичайні українці: чинні військові й ветерани, працівники освіти чи медицини, волонтери, пенсіонери, громадські активісти й навіть чиновники. Інколи це стосувалося дуже неоднозначних тем, щодо яких у суспільстві точилися гострі дискусії. Водночас дуже рідко мене просили залишити коментатора анонімним — зазвичай це робили ті, хто постійно або періодично був змушений перебувати на окупованій території. Це зрозуміло: гарантувати безпеку людині, «засвіченій» в інформаційному полі, на території самопроголошених «республік» не міг ніхто.
Зараз помічаю, що переважна більшість людей названих категорій відмовляється щось коментувати, якщо цього не можна зробити анонімно. Хтось пояснює, що керівництво заборонило спілкуватися з медіа без узгодження кожного речення, хтось — що просто не бажає неприємностей на свою голову. І йдеться зовсім не про розкриття державних таємниць чи теми, де потрібна сувора доказова база під кожну літеру. А лише про думку з приводу досить загальних питань: від розведення військ до якості медичного обслуговування, від прозорості місцевих виборів до переведення дитини на домашнє навчання. «У такому разі я змушений відмовитися коментувати», — найпопулярніша відповідь за останній рік-півтора. Суспільну думку в моїх текстах дедалі частіше озвучують борці-одинаки із відносно незалежним фінансуванням своєї діяльності, тобто ті, на кого неможливо натиснути. Але, наприклад, отримати відвертий не анонімний коментар від пересічного військового чи медика — нині майже професійний джекпот.
Як на мене, цей важливий нюанс фіксує стан суспільства, коли страх покарання за позицію знову просинається в людях, можливо, і сміливих за інших умов. Бо напівсвідомо вони відчувають загальний рівень свободи й генетична пам’ять сигналізує, чим це може загрожувати. І саме тому на тлі масштабного розгулу «альтернативних думок» від фабрик тролів у соціальних мережах, у реальному житті, на жаль, багато хто з пересічних українців уже не поспішає висловлюватися від власного імені. Хоча, звісно, можна й далі вірити співу жаб, яким нормально й у каламутній річці, але, на жаль, вода від цього не стане чистішою.
Єлизавета Гончарова
