Сьогодні під Донецьким аеропортом ми втратили двох побратимів.
Обох я добре знала, з обома дружила. З одним ходила в розвідку.
Сєва, Воловик Всеволод Валентинович, був професійним військовим розвідником. Людина-легенда, про нього ще напишуть книжки. Професіонал з великої літери. Провів 45 діб в полоні у ЛНР, вирвався звідти лише тому, що вони так і не дізналися, хто він. У житті – веселий, жартівник, спортсмен, виглядав значно молодше за свої під п’ятдесят, був зворушливо закоханий у значно молодшу дружину… Знайомі були давно, а долучився він до нас, коли почався Майдан. Сказав: я не хочу, щоб це усе закінчилося тим самим, як минулого разу. І загинув рівно через рік…
Побратим з позивним Морпєх – теж розвідник, молодий хлопець з Франківщини, простий хлопець із сільським корінням і з такою високою моральною планкою – я ще не зустрічала таких людей. Він постійно бурчав на тему, що жінкам не місце на фронті – і віддавав мені наш єдиний тоді на групу бронік, коли ми очікували ворожого нападу. Коли чув про якесь мародерство – був готовий прибити власноруч.
Одного разу попросив зробити і надрукувати йому кілька гарних фото – сказав: “Може, загину, щоб матері хоч пам’ять залишилася, який я був…”
Він перший загиблий з нашої розвідгрупи – пам’ятаєте, я публікувала це фото і писала, що всі зараз живі…
Дописувач:
