До твого діда прийшли на світанку в його сільський будинок. Дружина і діти ще спали. На нього наставили рушниці і забрали весь хліб, паспорт, заощадження і забрали худобу. Коли сім’я прокинулася, то застала твого діда в сараї з мотузкою в руці, де він перевіряв міцність поперечини.
Мотузку спалили в цей же день, пише в Фейсбук російський журналіст Олександр Тверськой.
Через кілька років до твого діда вночі постукали в двері. Вже ніхто не спав. Йому сказали збиратися. Дружина мовчки впала в передпокої на підлогу і вчепилася в ногу свого чоловіка. Її вдарили прикладом по голові. Кров цівкою побігла по скроні й далі потекла в бік відчинених дверей. “Нерівні підлоги у нас” – останнє, що подумала твоя бабуся перед тим, як втратити свідомість. Діти все бачили. Здається вони плакали. Твого діда відвезли на Колиму. 10 років без права листування.
Твого діда вивів з короткого забуття різкий удар в печінку. Живий труп його насилу піднявся з крижаної барачної землі. Твого діда вивели у двір і вибили йому кілька зубів – повільно прокидався. Потім його дистрофічне тіло посадили в вагон, набитий такими ж людськими відгомонами як він і відвезли на фронт. Твій дід нічого не відчував, крім голоду. Йому хотілося їсти і померти. Померти він не міг. В голові промайнуло отй ранок в селі, сарай, мотузка. “Навіщо вони так рано прийшли, ще б хвилин 5 і все б було закінчено” – тупо, без емоцій в голові виникла бліда думка.
У перший же день твого діда кинули в атаку. Під кулі, під танки. Позаду стояли ті самі, вони цілилися в спину на той випадок, якщо твій дід не захоче бігти. Він побіг.
Дивом (навіщось) твій дід вижив. Кулі потрапили йому в пах, ногу і одна розірвала йому вухо. Він опинився в госпіталі.
Війна закінчилася. У двері знову подзвонили. Нікому вже було лежати в коридорі і нікому було його оплакувати. Діти згинули на фронті. Дружина безвісти зникла в таборах. Твій дід потім дізнався, що її забрали через тиждень. Як дружину ворога народу. Їх сусід дуже любив епістолярний жанр. Але це вже було неважливо. Твоєму дідові сказали покинути Москву протягом трьох днів і ніколи не повертатися. Він поїхав.
Потім він помер, ти його не застав. Помер десь на самоті, то під Рязанню, то ще десь. Поховали його швидко і непомітно. До речі, в останні роки він дуже багато пив. Іноді плакав. Вночі прокидався і хрипів, задихався і падав з ліжка. Ніхто не знає, що він відчував у ті хвилини. Так і ти про це ніколи не подумаєш.
Минуло 70 років. Ти наклеїв на свою німецьку іномарку “можемо повторити”. Ти що-то зібрався святкувати. Ти дивишся парад – тобі дуже подобаються танки. На трибуні помічаєш ветерана. Який одного разу цілився твому діда в спину. А може і не цілився – в будь-якому випадку ти не задумуєшся. Ти радий, що у тебе піднесений настрій і ти навіть знайшов єдину фотографію свого діда і гордо підеш з нею марширувати по Москві. “Наша Перемога” – подумаєш ти. Увечері нап’єшся з друзями. А вранці похмелишься і навіщо-то заживеш далі.
