Із завершенням виборів в “ДНР – ЛНР” Україна отримала свою Південну Осетію і Придністров’я, які стримуватимуть країну на шляху в ЄС і НАТО
Поїзд української соборної державності від’їхав 2 листопада, о 8.00, разом з початком виборів в “ДНР – ЛНР”. Млява реакція Києва – підтвердження незворотності процесу. Втрата Донбасу буде запротокольовано в “виборчих комісіях” та скріплена мокрими печатками “Новоросії”.
Чи розумів все це Порошенко, коли погодився не перешкоджати проведенню незаконних виборів 2 листопада? Звичайно. Може, саме для цього треба було проводити дострокові вибори в ВР, щоб нейтралізувати гіркоту від втрати земель ейфорією уявної перемоги проєвропейських партій і отримання ними більшості. А введення комбатів в ВР мало символізувати готовність до війни.
Виникає природне запитання: що роблять бойові командири у вищому законодавчому органі, коли їх підрозділи продовжують тримати оборону? Чи присутні бойові командири в кнесеті Ізраїлю? Вони всі на бойових позиціях, а головним гарантом утримання цих позицій повинен бути головнокомандувач. В Україні ним є Порошенко. Остання парламентська кампанія блоку його імені будувалася на протиставленні партії миру партії війни. Порошенко був лідером партії миру. Тому дивуватися його позиції відносно проведення незаконних виборів в Донбасі не варто. Президент отримав мандат від суспільства на невтручання, і він його не порушить.
Наслідки виборів в “ДНР – ЛНР” поділяються на очевидні й неочевидні. До перших слід віднести поширення юрисдикції новообраної влади на адміністративні території Донецької та Луганської областей. До других – прокладання по суші дороги до Криму, бо без цього забезпечити спокійну зимівлю анексованою території Москві буде майже неможливо.
Путін спробує змусити Порошенко добровільно віддати цей коридор. Для цього використаний і газовий шантаж, і військовий. Чи зважиться в підсумку на такий крок Порошенко, покаже час.
Адже не для всіх зрозуміло, через якісь промахи влади ситуація дійшла до Криму-2. Вина Путіна є аксіомою, а вина Порошенко – теоремою. Звичайно, можна не доводити останню і звинувачувати у всьому Захід. Мовляв, Європа і Америка винні в незграбною політиці Банкової. “Поки Європа буде вводити санкції, Росія введе війська”, – злиться один з політологів. І одночасно заспокоює себе і колег по цеху: світ не визнає виборів 2 листопада.
Так, світ не визнає. Про це вже заявили ПАРЄ і ОБСЄ, Ангела Меркель і Франсуа Олланд, Джон Керрі і Йенс Столтенберг. Однак є небезпека, що незабаром світові лідери перестануть визнавати і українську владу. Днями посол США в Україні Джеффрі Пайетт вперше звернув увагу на те, що Києву і самому не гріх ввести санкції проти Росії. А оскільки цього ще не зроблено, мимоволі виникає підозра в кулуарних домовленостях, натякає містер Пайетт.
Однак над подібною несправедливістю мало хто замислюється. Основною ж темою роздумів і прогнозів залишається питання “Що буде з захопленими територіями Донбасу після виборів?” Власне, нічого. Статус-кво піддасться мінімальній корекції. Той бандитський анклав, який виник з “ДНР – ЛНР”, буде існувати і далі. Варіації можливі тільки на тему входження чи ні самопроголошених республік до складу Росії. Москва може ввести війська і встановити протекторат РФ над “Новоросією” за прикладом кримської анексії.
Але і це побічний результат. Головний ефект, якого домагається Путін, полягає в тому, що із завершенням виборів Україна отримає свою Південну Осетію. І це – як Молдову Придністров’я – тягарем на нозі триматиме Україну на шляху в ЄС і НАТО.
Чи існувала альтернатива подібного розвитку подій? Безумовно. Але тепер про це говорити пізно, як пізно і скаржитися, що “ДНР – ЛНР” порушили так звані мінські домовленості.
Насправді фейкові вибори 2 листопада законсервують військовий конфлікт на сході надовго. Але тепер з ще більшою інтенсивністю і з застосуванням всієї стягнутої в зону конфлікту і на межі з Україною військової техніки РФ.
Безпосередню відповідальність за це несуть парламент і президент. Парламент, оскільки проголосував за утопічні закони від 16 вересня. Президент, оскільки він їх створив. Ніякої “особливий статус Донбасу” не був потрібен. Мирний план Порошенко тільки законсервував конфлікт і пролонгував його на роки вперед.
Імітація світу знадобилася для решти імітацій – імітації “оновлення” парламенту, імітації “паузи для підвищення обороноздатності ЗСУ”. Бійці, сидячи в окопах на мізерних пайках, продовжують молитися на волонтерів, а в цей час у Києві міряються рейтингами, борючись за портфелі.
Путін забирає шматок за шматком українську землю. І Порошенко її віддає. Не він один, звичайно. В “зливі” Донбасу, як і в “зливі” Криму, винна вся постреволюційна влада. Як виконавча, так і законодавча.
Надія, як завжди, залишається на суспільство. Подвиг волонтерства і протистояння ворогові вже довів, що воно здатне обходитися без, як кажуть, “міністерств і відомств”. Без керівних вказівок зверху і копійок, відпущених на армію. Вистоїть Україна чи ні, теж буде залежати від народу. Як би йому не заважала кожна наступна влада.
Дописувач:
