Всього за 700-800 євро українські компанії пропонують українцям продати свою національну ідентичність і стати ревним захисником і поборником інтересів сусідньої держави…
Транскордонне заробітчанство, яке у важкі 90-ті було єдиним засобом виживання для багатьох категорій українців, в наш час, схоже, перетворилось на такий собі культ, іноді не підкріплений реальними матеріальними вигодами, а натомість навпаки пов’язаний з різного роду негативами, як-от: зруйновані сім’ї, розхитані нерви, відбиті у поліцейських відділках нирки…
Чимало людей, які виїжджають у пошуках кращої долі за кордон, на сьогоднішній день могли б зі своїми робочими знаннями та навичками непогано (ну принаймні не менше, ніж ТАМ) заробляти і в рідній неньці Україні.
При чому багато з них самі це усвідомлюють. «Ти знаєш, – розповідав якось автору цих рядків один його знайомий, який понад десяток років безвиїзно провів на чужині і зараз знову планує туди повертатись, – підрахувавши, скільки треба сплатити туди, туди.., дати одному, другому, третьому, у мене в кишені залишається якихось 200 доларів на місяць. Такі гроші я і в Україні зароблю»… Усвідомлюють, та все ж уперто «штурмують» посольства, консульські установи та візові центри у численних спробах «урвати» бодай якусь, ну хоча б короткотермінову туристичну візу (головне ТУДИ потрапити і там лишитись – байдуже, що для того, щоб повернутись назад, доведеться йти на пряме порушення закону, і така нагода може трапитись лишень після багатьох років поневірянь), продовжують платити скажені гроші –за «липові» запрошення на роботу, давати величезні хабарі та годувати різного роду пройдисвітів, які масово крутяться навколо консульств та візових центрів у пошуках легкої наживи; масово отримують відмови у наданні віз та в’їзді на кордоні і знову починають з початку, потрапляють до поліцейських відділків, гаремів та борделів – втрачають здоров’я, навіть життя, та все це їх не спиняє. Певно, то вже дійсно культ. Певно, не бажання заробити (усіх грошей все одно не заробиш), а якась інша, незрозуміла сила: чи то прагнення дурного екстриму, а чи просто тупа віра в те, що не зважаючи на очевидні факти, ТАМ таки краще, змушує людей йти на усі ці випробування і вдаватись до все нових і нових хитрощів для того, щоб ТУДИ таки потрапити.
При цьому в якості однієї з таких хитрощів підприємливі наші громадяни примудрились використати навіть п’ятирічної давності винахід адміністрації покійного президента Республіки Польща Лєха Качинського, відомий як «Карта поляка».
«Шановне панство! Поляки! З величезною гордістю, задоволенням і одночасно з великим хвилюванням я підписав один з найважливіших документів, підготовлених Урядом Республіки Польща – Закон «Про карту поляка». Завдяки йому польські власті виконують великий обов’язок по відношенню до кількох мільйонів співвітчизників, які, переважно не зі своєї вини, в результаті повоєнного зсуву кордонів на Захід – опинились за межами батьківщини…» Так охарактеризував у вересні 2007 року ідею Карти поляка сам тодішній польський президент. Натомість замість інструменту поновлення в правах етнічних поляків «на Сході – тих, хто ніколи, – зі слів пана Качинського, – не зрікся своєї батьківщини, проте через зміну кордонів припинив бути її громадянином» Карта перетворилась на досить вигідне джерело доходів для різного роду українських туристичних (і не дуже) комерційних фірм та корумпованих чиновників польських консульських представництв.
Так, в місті Івано-Франківську давно вже нікого не дивують оголошення типу «Карта поляка – 800 євро» на спотикачах та рекламних щитах поряд з офісами різного роду турфірм або оголошеннях на електроопорах.
Принагідно зазначимо, що наявність документу під назвою «Карта поляка» не дає її власнику права на отримання польського громадянства і навіть не дозволяє в’їжджати на територію Республіки Польща без візи. Втім він все ж дає цілу низку привілеїв, які є дуже важливими для українських заробітчан. Так, відповідно до статті 6 Закону Республіки Польща «Про Карту поляка», який вступив в силу 28 вересня 2007 року, власник такої карти має право на: безоплатне отримання довгострокової польської візи; легальне працевлаштування у Республіці Польща без спеціального дозволу; право на заняття підприємницькою діяльністю на умовах, рівних з поляками; право на середню і вищу освіту на рівні з громадянами РП та на тих же умовах – медичне обслуговування, право на 37-відсоткову знижку на залізничний проїзд по території Польщі, безкоштовне відвідування польських музеїв і, що не мало важливо, – право в першочерговому порядку намагатись отримати фінансові кошти, що виділяються з держаного та місцевих бюджетів РП на підтримку поляків за кордоном.
Тобто благ від Карти поляка чимало. Тому і процвітає в Івано-Франківську бізнес з їх продажу. На сьогоднішній день близько десятка фірм на території обласного центру Прикарпаття пропонують послуги з вироблення Карти, вимагаючи за свої послуги 700 – 800 євро. Поговорюють, що не гребують торгівлею цими документами і деякі функціонери окремих польських культурологічних товариств.
При цьому мало, хто знає, що відповідно до частини 3 статті 12 вказаного вище Закону Республіки Польща, Карта поляка видається безкоштовно і жодного консульського чи якого іншого збору за неї не передбачено. Воно і логічно. Адже, відповідно до вказаного вище звернення покійного президента РП Лєха Качинського, Карта видається громадянам за те, що «поляки, які населяють територію колишнього СРСР, залишались польськими патріотами, підтримували традиції батьків, піклувались про могили предків, зберегли мову – хоча б і в молитві», а не за гроші. Тому цікаво, яка ж частина із вказаних 800 євро йде на «відкати» (читай: хабарі) нечистим на руку польським консульським чиновникам. Та займатися ним – справа польських правоохоронців.
Інше питання, що часто-густо Карти поляка видаються далеко не всім, хто відповідно до закону від 28 вересня 2007 року, має на це право, тобто знає польську мову, підтримує польські традиції, згоден письмово задекларувати свою приналежність до польського народу, доведе, що поляками були його предки чи доведе свою активну участь в діяльності на користь польської мови і культури чи польської меншини протягом не менш, як трьох років. А натомість усім бажаючим, хто має «зайвих» 800 євро. Цей процес зазвичай супроводжується діяннями, які є прямим порушенням закону і за вчинення яких передбачено юридичну, в тому числі і кримінальну відповідальність, як-от: підробка свідоцтв про народження та інших важливих документів, що свідчать про походження людини.
Навряд чи про ці махінації не знають чиновники консульських установ РП, польських культурологічних товариств в Україні та представники польської влади, а відтак, навіть отримавши на підставі такої «лівої» Карти поляка польську візу і в’їхавши по ній на територію Республіки Польща, новоспечений «поляк» змушений постійно перебувати під загрозою потрапити за грати за участь у шахрайських візових схемах. От тільки чекати допомоги в цьому випадку зазвичай виявляється ні від кого…
Зрештою, є в цьому всьому ще один важливий аспект – національний. Отримавши у вказаний вище спосіб Карту поляка, пересічний українець – нащадок славетних князів Київської Русі, козаків, січових стрільців та вояків Української повстанської армії – всього за 700 – 800 євро перекреслює пам’ять про подвиги своїх славетних предків, ставить хрест на своїй українськості і офіційно стає патріотом іншої держави – таким, яким його характеризував Л.Качинський у наведеній в статті промові. Отож-бо і постає питання: а чи не задешево продають наші співвітчизники своє славне минуле.
Сергій БІЛИЙ.
