“Потрібно бути з людьми і нести їм Христа,” – о. Сергій Ковальчук

Протягом останніх кількох років не мало українців тимчасово, або й на постійно залишають свої домівки і, намагаючись вірішити свої економічні проблеми, вирушають до країн Європи та Північної Америки. У пошуках дещо примарного “кращого життя” наших співгромадян супроводжують їх духовні пастирі, які добре розуміють менталітет наших заробітчан та нових емігрантів і водночас наважуються розуміти духовні потреби українців з попередніх хвиль еміграції, таким чином “вливаючи свіжу кров” в життя нашої Церкви на поселеннях.

Цими днями минає перший рік служіння отця Сергія Ковальчука в єпархії святого Миколая, який від недавна почав поєднувати працю канцлера єпархії з обов’язками адміністратора єпархіального катедрального храму. За цей час отець Сергій, який був першим із цілої низки священнослужителів, які цього року долучилися до праці у Чиказькій єпархії, здобув певний новий досвід і виявив бажання поділитися ним з усіма зацікавленими.  

Отче Сергію, знаю, що попри ваш досвід тимчасового служіння і навчання в Італії, переїзд до США став першим вашим візитом до Північної Америки. Це не легкий крок для вас особисто і для вашої родини. Якими були ваші перші враження і чи справдилися ваші сподівання та очікування?

Мушу зізнатися, що коли ми рік тому разом із дружиною та дітьми очікували певних радикальних змін у нашому житті – ніхто із нас не міг собі до кінця усвідомити, яка це буде зміна. Природньо, кожна людина собі щось прогнозує і планує, але ми вже вкотре на власному досвіді переконалися, що  нічого неможливо спрогнозувати на сто відсотків. Зміна суспільства з українського на американське – це велика зміна. З одного боку, хтось, залишаючи позаду певні проблеми, може з полегшенням зітхнути і сказати: “Ось я нарешті виїхав з України, яка переживає кризи і тепер буде легше,” але, з іншого боку, з часом переконуєшся, що це певна ілюзія, бо починаєш розуміти що ти разом з Україною втрачаєш щось дуже суттєве: втрачаєш своє середовище, стаєш обмеженим у своєму спілкуванні з рідними і друзями, з тими, з ким працював роками, зрештою мусиш розпрощатися і з певним способом та стилем вже звичної праці в Україні. Що ж до того, чи справдилися мої сподівання, то думаю, що в священика одне сподівання – служити людям і Богові, служити біля престолу, тож з цієї позиції мої сподівання направду справдилися.

Хочу пригадати, що рік тому було підписано угоду, між Митрополитом Львівським Ігорем (Возьняком) і Правлячим Архиєреєм Чиказьким Венедиктом (Алексійчуком) стосовно того, що я, залишаючись священиком Львівської Архиєпархії маю прийти на служіння до Чикаго на визначений термін. Відразу після нашого приїзду, Владика Венедикт, у своєму батьківському промислі, поставив мене на служіння у невелику парафію святого Йосафата на південь від Чикаго, в містечку Манстері, що в штаті Індіана, щоб ми могли зрозуміти і побачити “правдиву Америку.” Адже тепер я добре розумію, що є немовби дві різні Америки: Америка українського Чикаго і Америка невеликих містечок, яку властиво можна назвати справжньою Америкою, з якою важливо запізнатися. Отже протягом перших п’яти місяців я мав досвід душпастирювання для маленької громади, що налічує 35-40 людей. Не зважаючи на те, що число парафіян було справді невеликим, я, не без подиву, дізнався, що цю спільноту творять сім’ї дуже різного походження. Частина із них – це представники післявоєнної еміграції, або їх діти, що народилися вже в Америці, а також так звані “новоприбулі українці,” які приїхали в США наприкінці минулого століття. Інша ж частина – це англомовні римо-католики, які колись нічого не знали про Україну, але закохалися в наш обряд і були захоплені нашою багатою традиційністю до тої міри, що стали інтегральною частиною парафії святого Йосафата в Манстері. Таким чином, на початку свого служіння в США я мав можливість засмакувати місійної праці у звичайній парафії американської глибинки.

Знаю, що велика частина часу вашого життя в Україні була пов’язана зі служінням при катедральному храмі святого Юра у Львові, де ви спочатку виконували обов’язки канцлера Архиєпархії, а відтак – синкела у справах духовенства. Тут у Чикаго – ви знову канцлер і знову ваше життя пов’язане з катедрою, але на цей раз – Чиказькою та ще й у ролі її настоятеля. У чому схожість і відмінність цього служіння?

Я переконався, що попри культурні та мовні відмінності, остаточно – люди всюди одинакові по своїй глибинній суті і потребах. Як там, так і тут вони потребують Божого слова, а також того, чого ми усі прагнемо – уваги, підтримки, заохочення, допомоги. Коли намагаєшся давати це людям – отримуєш радість від служіння, не залежно від того, куди ти потрапив по премудрому Божому промислу.

Наша єпархія святого Миколая сьогодні вже реструктуалізувала свою курію і визначила приорітетні відділи, які займаються відповідними напрямками діяльності (стратегією, фінансами, молоддю). Канцелярія – це один із таких відділів єпархіальної курії, який займається діловодством, приготуванням документів та листів, відповідає за комунікацію з різними парафіями та установами всередині єпархії та поза її межами. Одним із викликів для мене є те, що всі справи і офіційне спілкування ведеться англійською мовою, що контрастує із тим, що звичайною мовою спілкування в українській околиці Чикаго є наша рідна мова. В офіційних листах потрібно виважувати кожне слово, звертати увагу на конфіденційність, бути чутливими до питань юридичного характеру, адже у Америці великий наголос ставиться на правові стосунки. Окрім цього я був здивований тим, на скільки інтенсивною в Америці є переписка через електронну пошту. Якщо в Україні я щодня мав справу з кількома десятками листів, то тут – лік йде на сотні. Всі вони потребують невідкладного реагування, і це для мене є викликом.

Потрібно думати над тим як оптимізувати працю при невеликій кількості особового складу персоналу. Тому одним із наших недавніх кроків у цьому плані стало перенесення канцелярії катедри у приміщення єпархіальної курії. Відтак тепер у одному і тому ж приміщенні буде дві канцелярії: єпархії і катедри, які функціонуватимуть як окремі підрозділи курії єпархії. Чи вдасться цей експеримент – побачимо, адже слід пам’ятати, що катедра – це не лише головний храм служіння єпископа, але вона також для місцевих вірних УГКЦ відіграє роль звичайної парафії, тож потрібно з особливою увагою враховувати цю природню подвійність місії катерального храму.

Ні для кого не є таємницею, що катедральний храм у Чикаго, який входить у пятірку найгарніших церковних споруд міста, – потребує капітального і дуже коштовного ремонту. Водночас катедра має суттєві борги. Вже було організоано кілька заходів по збору коштів на відновлення катедри святого Миколая, але що ще можна зробити, щоб не втратити храму, який вже понад століття тут в Америці є одним із найвизначніших греко-католицьких центрів українства?

Після мого призначення разом з отцем Володимиром Кушніром на служіння у катедрі святого Миколая 1 липня попереднього року, ми відразу активно продовжили збір коштів започаткований ще нашими попередниками. Однак дуже швидко я як священик, бачачи навіть по неділях напівпорожню церкву зрозумів, що кошти – це не головне, а головне – праця з людьми. Тому з перших тижнів нашої праці у катедральному храмі ми почали зустрічатися з людьми і запитувати у них – чого вони насправді потребують. Згодом, йдучи за дороговказами Стратегії УГКЦ 2020, на яких часто ставить наголос Глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав, ми почали творити малі спільноти. Надзвичайно пасторально насиченим днем зустрічі таких спільнот ми обрали суботу, оскільки протягом робочого тижня наші люди тут в Америці, де заробляння грошей вже стало немов би якимось божком, інтенсивно працюють у різних установах і пильнують свою працю, бо за це, на відміну від України, дістають належну платню.

Тож вже тепер маємо біблійну спільноту, яка збирається щосуботи ввечері на читання псальмів та уривку з євангелія з відповідними роздумами і поясненнями священика. Інша група збирається на катехизацію для дорослих, яку ми проводимо у формі запитань-відповідей на основі низки тем запропонованих Компендіємом Католицької Церкви. Кілька тижнів тому, з благословення Владики Венедикта, ми відновили спільноту “Українська Молодь Христові,” яка маючи катедру за місце зустрічі насправді є християнською молодіжною організацією єпархіального рівня. Цього року УМХівці зорганізували чудовий вертеп.

Не лише в неділю, але й у будні на кожній Літургії у нашому храмі є проповідь. Після святкових богослужень, ми як священики катедри не лише запрошуємо наших вірних на частування і спілкування у нижньому приміщенні храму, але й самі беремо активну участь у всіх заходах і стараємося завжди бути з людьми. Взагалі плануємо, щоб наша катедральна заля стала не лише місцем, де люди п’ють каву, але насамперед осередком знайомства з цікавими особистостями з України і Америки. Адже їх не бракує в наших громадах і їм є чим ділитися зі своїми співбратами по вірі і по крові, водночас – це було б дуже будуючим для всіх нас.

При катедрі діє цілоденна приватна католицька школа святого Миколая, де навчаються діти від наймолодшого віку аж до восьмого класу, здобуваючи звичайну американську середню освіту. Тож парафіяни катедри спільно із батьками наших дітей зі школи св. Миколая вже протягом останніх пів року розпочали спільний проект приготування вареників, які так полюбляють не лише українці, але й американці. Виручені кошти ділимо навпіл між катедрою і школою, і використовуємо їх на наші нагальні потреби.

Окрім того проводимо різного роду заходи, які не лише передбачають збір коштів на віднову катедри, але й допомагають нашій громаді знаходити місце зустрічі і спілкування. Останніми з таких заходів були святкова забава зустрічі Нового року, долучення до організації “Просфори з Владикою,” проведення фестивалю хорів та творчих колективів під гаслом “Колядуймо разом.” Тішимося, коли нам вдається зробити щось потрібне і важливе для людей, а кошти на віднову катедри – це лише гарний бонус, який є наслідком успішної пасторальної діяльності.

Що ви як настоятель катедри святого Миколая у Чикаго плануєте робити у майбутньому? Перед якими викликами ви стоїте сьогодні?

У відповідь на ваше запитання я скажу, можливо, до деякої міри несподівану річ: потрібно працювати, але треба також знаходити час на відпочинок і сім’ю, бо при такому інтенсивному режимі праці – дуже легко перегоріти, а ми не маємо права цього зробити, бо ще мінімум протягом п’яти років треба дуже інтенсивно трудитися, щоб вийти з того великого насамперед фінансового мінуса, з якого ми почали. Катедра має чималу нерухомість, але її всю потрібно ремонтувати, тому я дуже вдячний моєму сотрудникові, отцю Володимиру Кушніру, який достатньо фахово займається господарськими питаннями. Ми вже почали відновлення трьох квартир, що належать катедрі, але перебувають в аварійному стані. Сподіваємося, що у майбутньому зможемо здавати їх в аренду і через цілу низку таких міні-проектів поступово стабілізуємо нашу кризову фінансову ситуацію.

В пасторальному ж плані є одна така проста річ, з якою, я думаю, погодяться всі священики: треба бути з людьми і нести їм Христа, і тоді вони підуть за нами і зможуть творити чудеса. Ми ж у свою чергу лише тоді зможемо себе реалізовувати, коли будемо мати кому служити, коли бачитемо радість в очах людей, які стоять на Службі Божій. Тепер в неділю катедра є практично повна. Для нас, священиків – це велика заохота до подальшої праці, а для людей – це надія на майбутнє української громади в Америці, бо для більшості із них Україна це щось рідне, але далеке, адже насправді їхня Україна – це українське село в Чікаго.

На завершення, хотів би запитати: як ваша дружина і діти переживають цей перший турбулентний рік на новому місці життя і служіння в Сполучених Штатах Америки?

Кожний із нас в Україні мав свої більші чи менші досвіди життя. Однак мушу визнати, що коли приїжджаєш в нове середовище, – то чуєшся певного роду студентом, навіть якщо в тебе поза спиною вже не один рік праці. Цього не потрібно цуратися чи боятися, але ти розумієш, що знову починаєш вчитися немов би з нуля. Вчитися починаєш ти, твоя дружина і твої діти. Якщо говорити про мою сім’ю, то ми вчимося найперше мови, а це не просто в українській околиці, де практично всі розмовляють українською. Діти ходять в катедральну школу святого Миколая, і їх мова стала кращою. Вони вже починають давати собі раду, але тим не менше ми, як батьки, змушені допомагати їм, бо система американської освіти відрізняється від української. В чомусь вона сильніша, а в чомусь слабша. Позитив є в тому, що американська освіта дає більший простір для творчості і індивідуальної праці учня, але вона не дає так багато різнобічної інформації, як це було в Україні. Коли діти переїжджають в Америку, то можуть думати, що вчитися легше, але це не зовсім так – просто система і підхід інші. Звичайно, – всі хочуть додому, бо Україна для них ще далі є домом, але ми чітко проговорили цю ситуацію, що час в Америці – це тимчасове служіння і на даний момент – це наше життя. Водночас ми стараємося підтримувати контакти з друзями і рідними. Я особисто спілкуюся зі своїми Львівськими Архиєреями, Митрополитом Ігорем і Владикою Володимиром, отцями, з якими я довгі роки працював в Україні. Теперішній наш досвід тут в Америці – це певне випробовування, але випробування, яке дає тобі можливість навчитися і здобути щось нове в житті, і за це я Богові дякую.

о. др. Юрій Саквук,
Адміністратор храму св. Йосафата
у Манстері, Індіана, США

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

twenty − eleven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh