План Путіна провалився. Причому двічі. Спочатку йому не вдалося отримати Україну завдяки зраді Януковича. А тепер зірвався і “грузинський” сценарій.
Що Путін робитиме далі? У нього ж не так багато сил і грошей, як може здаватися на перший погляд. І часу в нього – обмаль.
Що б ви робили на його місці? Роздути шию, як злісна ігуана, здибити холку, як роздратований собака – і нагнітати, залякувати, брати на понт – поки супротивник остаточно не впаде духом і не кинеться втікати; а потім гнатися слідом, загнати і прикінчити.
Ось саме цим (роздуванням шиї) Путін зараз і займається. І всі ці натовпи крикунів і панікерів, що вимагають розстріляти уряд і повісити на Майдані головнокомандувача, які несподівано з’явилися навколо нас, – саме з цієї опери.
Так от, як би ці горласті люди не намагалися переконати нас у тому, що їм “болить за Україну”, насправді це смертельні наші (і України) вороги. У нормальній країні таких у воєнний час ставлять до стінки. Оскільки ми тільки стаємо нормальною країною, то в цієї нечисті є ще трохи часу. “Перед смертю не надихаєшся”.
Іще раз. Все йде нормально. А з урахуванням тієї дупи, в якій ми опинилися завдяки самі знаєте кому, – і зовсім чудово. Як би не ридали деякі за Кримом, ми таки виграли перший раунд. Україна жива, уряд діє, армія приходить до тями.
Деякі наші частини в Криму перейшли на бік ворога? Авжеж. І це прекрасно. Бо краще так, аніж під час фронтових бойових дій. Зараз узагалі приголомшливий час – коли “зерна відокремлюються від полови”. Все лайно спливає. І відразу видно, “хто є ху”.
Сьогодні вже чітко бачимо, що наше суспільство ділиться на три виразні частини. З першими – патріотами – все зрозуміло: ми не скиглимо, не б’ємося в істериках, ми спокійно готуємося до війни і, коли прийде час, візьмемо зброю і підемо добровольцями.
Друга група – відверті зрадники; з цими теж усе зрозуміло. Рано чи пізно їх поставлять до стінки, і на тому їхня ганебна “епопея” скінчиться.
А ось третя – про них треба сказати особливо.
Це ті, хто “не хоче воювати проти братів”, хто обурюється через мобілізаційний бардак, хто вимагає федералізації і цікавиться, що Україна може їм дати, щоб отримати їхню лояльність.
Ці люди вважають, що всі їм винні. І не розглядають москалів як ворогів. Ось такі дві основні ознаки людей, схильних до “московського синдрому” .
“Московський синдром”, як ви вже розумієте, – це різновид “стокгольмського”, але тільки з очевидною поправкою “на вітер”; і вітер цей дме з північного сходу.
Жертви “московського синдрому” потрапляють в армію через мобілізацію і вже на другий день починають скаржитися на кепські побутові умови в казармах. Їх погано годують і не дають їм постільної білизни. Їх обіцяли призвати на тиждень, а призвали на півтора місяця. І вони скаржаться, лаються та погрожують розгубити “бойовий дух”.
Друзі мої, це просто смішно. Я міг би розповісти про свої умови служби в Радянській армії в ЗабВО і, повірте мені, що би тут зараз не відбувалося, там було гірше (хто там служив – мене підтримають).
(Уже не кажу про те, що існувало (і існує) безліч набагато неприємніших місць, аніж ЗабВО.)
Але річ навіть не в цьому. Головна проблема в іншому. Хлопці, зрозумійте нарешті: вам ніхто нічого не винен! Ви нікому не робите послуги! Все виглядає зовсім інакше: на вашу домівку напав смертельно небезпечний ворог. Він пограбує і жорстоко принизить вас і ваших рідних. І тільки ваш вибір – захищатися або скиглити.
Визначтеся нарешті: або Україна – ваша домівка, або ви тут “у приймах”. Третього не дано.
Так, наша держава традиційно є слабкою – це було і за часів УНР, і зараз також. (Єдиний, здається, приклад ефективної української держави – це коротка історія ЗУНР.) Ну і що? Ми що ж, не звикли вирішувати своїх проблем самостійно? Або ми державу захищаємо від москалів?
А я ось думав, що ми збираємося воювати не за Турчинова з Яценюком, а за себе, свої сім’ї, свої будинки, за свою землю, за майбутнє своїх дітей. То що, я не правий?
Не можна очікувати від держави більшого, ніж те, на що вона зараз здатна. Дасть зброю, уніформу і пайки – супер. Не дасть – самі розберемося. Ми ж українці: маємо природжений талант до самоорганізації. Ми он кілька століть жили взагалі без своєї держави. І нічого, справилися :-))
До речі, суто українська фішка: призов добровольців у частини через Фейсбук. Як 79-та Миколаївська аеромобільна бригада, командир якої, невдоволений якістю мобілізованих через військкомати призовників, завернувся до громади через соціальну мережу.
А безліч наших із вами співгромадян, які за власний кошт екіпірують військові частини та заправляють бойову техніку, або купують вогнепальну зброю, або проходять прискорені курси самооборони. Я знову і знову пишаюся нашим народом! Він найкращий і непереможний! І абсолютно самодостатній.
Звичка постійно озиратися на державу і чекати від неї манни небесної – це не українська риса, це справжнісінький “московський синдром”.
Або ось, наприклад, це огидне ниття про те, що “як можна стріляти в братів”?
Москалі весь час нашої спільної історії вигадували подібні заклинання, щоб позбавити нас волі до опору. Ще Запорізьку Січ вмовляли здатися, мотивуючи це тим, що, мовляв, “як можна піднімати зброю на православних братів?” При цьому самим “православним братам” це “братерство” абсолютно не заважало робити з нами таке, що не спадало на думку ні ординцям, ні католицькій шляхті, ні яничарам, ні есесівцям.
Завдяки діям Росії український народ тільки за першу половину ХХ століття у війнах, репресіях, голодоморі, колективізації, терорі втратив 40% своєї чисельності (15 млн осіб). Це і в числовому еквіваленті, і у відсотковому співвідношенні більше, ніж втрати євреїв у Голокості. Ось такі у нас “брати”!
Вони вдираються на нашу землю, вони йдуть сюди зі зброєю в руках, а ми – що? Не можемо в них стріляти?! Вони – вороги! І кожен, хто “не може стріляти у братів” – такий самий ворог.
Це – клятий “московський синдром”, коли для жертв вороги стають ближчими, ніж визволителі.
Ще одна ознака “московського синдрому” – страждання декого з наших військових у Криму щодо “відсутності наказу”. Це просто смішно. У Статуті все, що потрібно, написано. А якщо вам не надходять накази від командування – то що? Правильно, тоді слід діяти “на власний розсуд”.
І ви ж знаєте, що це за “розсуд”. Ваша совість вам завжди підказує, як слід вчинити. Але лінощі, страх і меркантильність іноді заважають. У цьому і є справжня проблема, а не в поганому командуванні.
Хтось скиглить, що їх, мовляв, покинули. Це цирк якийсь. Вони під вогнем? В оточеній фортеці? У блокаді? Про що взагалі розмова? І що означає “покинули”? Вони що, розлюблені панянки?
Вони виконують бойове завдання. Так, непросте. Так, ризиковане. Але далеко не найнебезпечніше.
Їх шантажують за допомогою їхніх сімей? Розумію. Це дійсно жахливо. А що заважало ці сім’ї вивезти на материк на самому початку заварухи? Або, принаймні, перевезти до казарм частини? Незручно? Некомфортно? Так, може, не все тоді так небезпечно і критично?
Я твердо знаю ось що. Одна з головних особливостей українських вояків завжди (ще з часів козаків) – це була ініціативність. Український воїн завжди думав своєю головою і у скрутних ситуаціях не потребував неодмінно наказів командування, щоб робити правильні речі.
Хочете свіжий приклад? Будь ласка: 61 дніпропетровський десантник із Перевального. Виїхали з Криму зі зброєю і технікою.
Та навіть 150 героїчних юнаків із Севастопольської військово-морської академії, або екіпаж тральщика “Черкаси” – вони знайшли спосіб вчинити гідно і мужньо, незважаючи на серйозний ризик.
Це означає, що або “кримські покинуті” – не українці, або вони просто хотіли здатися. А це вже, погодьтеся, зовсім інша історія. І називається вона – зрада.
Зрештою, не дарма кажуть: “хто хоче – шукає можливість, хто не хоче – причину”. Так от, сьогодні “хотіння – НЕ хотіння” – це і є вододіл між українцями та людьми, ураженими “московським синдромом”.
Пам’ятаймо, що ніхто, крім нас, не захистить нашу Україну й наші родини. Недаремно на шевроні 79-ї аеромобільної бригади так і написано: “Ніхто крім нас”.
Слава Україні!
Валерій ПРИМОСТ
