Духовне

Петер Зеєвальд: Рацінґер – це сучасний Августин (Частина 1)

У дні, коли Йозеф Рацінґер святкує 90-річчя, та напередодні річниці обрання його на престол святого Петра (19 квітня 2005 р.) польська інформаційна агенція KAI опублікувала інтерв’ю з Петером Зеєвальдом – публіцистом і автором кількох книжок про Бенедикта XVI.

«Я не боюся стверджувати, що у випадку Рацінґера можна говорити про другого Августина. Як думка святого Августина визначила історію богослов’я та філософії від середньовіччя до наших днів, так і праці Рацінґера житимуть протягом наступних століть», – каже Петер Зеєвальд, один із найкращих дослідників життя і творчості Папи Бенедикта XVI. В інтерв’ю для КАІ він розповідає про найважливіші моменти життя Папи-емерита, про наставників, які найбільше вплинули на його погляди, про любов до музики, а також про те, як Йоан Павло II «заарканив» Йозефа Рацінґера, незважаючи на те, що той мав велику нелюбов до праці на офіційних посадах, бо головними завжди вважав розвиток теології та викладацьку роботу.

– Кшиштоф Томасік (КАІ): Рацінґер допоміг Вам повернутися до Господа Бога та Церкви…

Петер Зеєвальд: Без сумніву, але на шлях повернення до Бога я став ще раніше, завдяки своїм дітям. Як політично-суспільний коментатор, я усвідомив, як багато втрачає суспільство, коли відходить від релігійних коренів. Звісно, зустріч із Йозефом Рацінґером, тоді ще кардиналом, справила на мене велике враження, тим більше, що у пресі тоді панували незаслужено негативні відгуки про нього – ЗМІ переважно вдавалися до мілітарного жаргону, називаючи його «броньованим кардиналом». Але, зустрічаючись із ним і читаючи його тексти, я міг зауважити, що це абсолютно не відповідає істині. Я познайомився з розсудливим, дуже мудрим, здатним до глибокого аналізу реальності богословом та інтелектуалом. Перше моє інтерв’ю з ним називалося «Сіль землі» – справжній подарунок. Він відповів на всі запитання, які дуже цікавили мене особисто. Ні на мить у мене не виникло враження, що я говорю з владним авторитетом, «стражником католицьких скарбів» – навпаки, авторитет мого співрозмовника походив із Євангелія, вчення Отців Церкви та з її теології. Протягом кількох днів він відповідав словами Євангелія і вчення Церкви на проблеми нашого часу. Дні, проведені з кардиналом Рацінґером, змінили моє життя.

– Що, на Вашу думку, найбільше вплинуло на формування особистості Йозефа Рацінґера в дитинстві та молодості?

Три речі: перш за все, благочестя його батьків, закорінення у вільній і глибокій баварській побожності, а також опозиція до атеїстичної диктатури. Цікаво, що на його благочестя вплинула не лише мати, а перш за все батько. Він був для сина прикладом того, як керуватися вірою в повсякденному житті. Віра його була не аж така глибока, але міцно вкорінена в розумі; вона давала силу протистояти різним спокусам. Це проявлялося в участі в месах і залученні до повсякденного життя Церкви. Молодий Йозеф Рацінґер був зачарований побожністю батька, що давало йому сили на внутрішній опір атеїстичній диктатурі націонал-соціалізму. Ми часто забуваємо про його досвід із періоду тоталітаризму – диктатури, яка спиралася на псевдорелігію, що була принципово антихристиянська й антиюдейська, адже йшлося про «створення нової людини». Спротив цій системі навчив його, що в історії світу постійно з’являються епохи й теорії, які не лише становлять виклик для християнства, а від яких християнство просто необхідно боронити. Звідси він виніс і переконання, що інституційна Церква черпає силу насамперед у силі віри своїх вірних. Це не тільки риса юнацької віри майбутнього Папи, а й центр усієї його діяльності.

– Хто найбільше вплинув на Йозефа Рацінґера? Кого можна вважати його наставником?

До грона наставників належать і ті, хто жив у далекі епохи, і ті, хто формував Бенедикта XVI безпосередньо. Але всі вони завжди присутні в його богословських працях. Перш за все, святий Августин зі своєю «Сповіддю». Молодий Рацінґер був зачарований його складною постаттю, суперечками зі світом і відданістю Богу. Ці риси дуже його зворушували, коли в 19 років він ступив на поріг дорослого життя, вступивши до семінарії у Фрайзінгу. Праці святого Августина були кузнею духовного життя й відкривали перед Йозефом нові горизонти. Для нього Августин був не так великим Отцем і Вчителем Церкви з минулого, як кимось живим і близьким, здатним відповісти на його особисті проблеми й виклики часу. Що ширше перед ним відкривалися богословські горизонти, то більше він вступав у діалог з Августином, ставився до нього майже як до друга. Якщо порівняти події з життя Йозефа Рацінґера та святого Августина, можна помітити дивовижні паралелі. Я не боюся стверджувати, що у випадку Рацінґера можна говорити про другого Августина. Звісно, вони не схожі з точки зору особистості. На відміну від Рацінґера, Августин мав багату на події біографію та був надзвичайно емоційний. Але обидва вони заглиблювалися в розбудову справи Господа, поринали в дедалі глибше Його пізнання, чимдалі уважніше помічали в реальності Логос, утілений в Ісусі Христі, Слові Божому. Обидва визнають, що самої інтелектуальної спроби осягнути таємницю Бога не достатньо, що необхідна – і так само важлива – мова серця.

Крім того, вони, як єпископи, мусили брати на себе відповідальність, на яку ніколи не розраховували і якої не хотіли – але попри це завжди були готові служити Церкві. У своїх прагненнях вони були далекі від бюрократії та рутинних обов’язків єпископів. Завжди бажали присвятити себе насамперед богослов’ю… і завжди жертвували свої наукові амбіції Церкві. З іншого боку, їм вдалося написати силу-силенну маленьких і великих праць, із яких зрештою постала велика богословська й інтелектуальна спадщина. Я певен: як думка святого Августина визначила історію богослов’я та філософії від середньовіччя до наших днів, так і праці Рацінґера житимуть протягом наступних століть

– А хто з наставників вплинув на нього безпосередньо?

Під час богословських студій – насамперед професор фундаментальної теології отець Ґотліб Зенґен. Він належав до тих учених, які репрезентували старі традиції німецьких університетів, але був, з іншого боку, відкритий до останніх тенденцій у філософії й теології. Рацінґер став одним із найкращих учнів отця Зенґена і сприймав його як наставника. Саме в нього захищав свою докторську дисертацію – «Люд і дім Божий у церковній доктрині св. Августина». Отець-професор також був консультантом його габілітаційної докторської дисертації про теологічні праці святого Бонавентури. Саме він готував Рацінґера, аби згодом той мав можливість зробити власний внесок в історію Другого Ватиканського собору як богословський радник кардинала Йозефа Фрінґса. Пригадаймо, це був час великих змін, які настали після апокаліптичної Другої світової війни з її мільйонними жертвами, – час прагнень до того, аби повернути Захід до його коріння, заглибленого в юдео-християнську традицію. Про це дуже добре знали отці-засновники Європейського Союзу: Робер Шуман, Конрад Аденауер і Альчіде де Ґаспері. Це також формувало молодого Рацінґера.

То був час великих змін у теології. Тут теж домінувало поняття прогресу, але в зовсім іншому сенсі, не так, як його трактують нині – мовляв, усе зруйнувати та побудувати заново. Тоді річ була в тому, аби наново відкрити все, що вже існує в традиції, та показати всю красу й неповторність Істини, явленої в Євангелії, зробити її доступною для сучасної людини. Ішлося також про те, аби вказати на красу Літургії, скарби, приховані в ній, – аби мати можливість досвідчити присутність Бога у повсякденній реальності…

Рацінґер ніколи не керувався тенденціями інтелектуальної моди. Він хотів показати правду про реальність, досліджувати її суть. Звідси також походить його єпископський девіз «Cooperatores Veritatis», що означає «Співробітник Істини».

– Йозеф Рацінґер був професором у Бонні, Мюнстері, Тюбінгені, Регенсбурзі й завжди мав багато студентів. Чи вони любили його?

Так, від самого початку його наукової діяльності. У 30 років він став доцентом і професором в колегіумі у Фрайзінгу. Там почалася його життєва дорога, яка найкраще відповідала покликанню: провадити наукове дослідження й викладати, виявляти в реальності світу найважливіше, аналізувати у світлі Євангелія та великої Традиції Церкви і передавати здобуті знання далі. Як професор, він намагався бути комунікативним. Умів це робити й завдяки нетрадиційному способу викладання викликав у багатьох студентів враження, що вони чують про важливі речі вперше, у новий і свіжий спосіб. Але професор Рацінґер не створював якоїсь власної нової теології, а висловлював свої переконання, що походили не тільки з глибокого наукового знання. Він прагнув, аби теологія базувалася на глибокій вірі й охоплювала все людське життя. У його працях можна побачити духовну красу. Без сумніву, це великий поет богословської та філософської думки.

– Як на нього впливала музика?

Любов до музики, безсумнівно, вплинула на його духовне життя. Він активно займається музикою, грає на фортепіано, колись учився грати на скрипці. Музика була важливою частиною сімейного життя Рацінґера. Згадаймо, що його брат Ґеорґ протягом багатьох років керував одним із найвідоміших хорових колективів – хором хлопчиків «Domspatzen» – «Горобці з Регенсбурга». У працях Рацінґера чути гармонію між змістом думки і тим, як вона виражена в мові. Зміст його творів не просто ясний і зрозумілий: завдяки високому естетичному рівню він сягає найвищих наукових висот. За це його також любили студенти. Починаючи від Бонна, лекційні зали завжди були повні слухачів.

– Але його шлях у науці не був устелений трояндовими пелюстками…

У Мюнхені Рацінґер не почувався комфортно, мав проблеми з докторською дисертацією. Дехто не хотів, аби його наукова кар’єра розвивалася. У нього навіть були вороги, яких дратувало зокрема те, що вже в 1950-х роках він говорив про необхідність «відділити Церкву від обмирщення» (Entweltlichung) та потребу нової святості. Ще задовго до Другого Ватиканського собору майбутній Папа вказав на проблему «фасадності» Церкви. Він зазначав, що німецьке суспільство, маючи жахливий історичний досвід, значною мірою «спорожнило» християнство.

Виїзд із Мюнхена став полегшенням, Рацінґер із радістю прийняв пропозицію працювати в Бонні. Там він став «зіркою» на теологічному небосхилі. Рукописами його лекцій зачитувалися студенти в усій Німеччині. Захоплювали не лише його богословські знання, ясність вираження, глибока віра, майстерність аналізу, а й особистість, його справжність, поєднана з сором’язливістю й витонченістю. Він не був суворим професором, завжди намагався зблизитися зі студентами, ні до кого не був несправедливий. Також він розробив нові форми навчання, пов’язані з колективною роботою. Щирий і доступний, Рацінґер разом із тим тримав здорову дистанцію зі студентами: ніколи не був для них «друзякою» і не допускав жодного швидкого братання. А ще він вражав готовністю допомогти студентам, зокрема й фінансово. Цим скористався, зокрема, Леонардо Бофф, бразильський теолог звільнення, який згодом став опонентом кардинала Рацінґера. Попри те, що не був його студентом, Бофф отримав від нього фінансову підтримку, тож зміг завершити і опублікувати свою докторську дисертацію.

– Чи мав Рацінґер улюблених студентів?

Кимось таким був, напевно, Вінценс Пфнюр, видатний богослов, історик Церкви й великий екуменіст. Він став професором Університету Вільгельма в Мюнстері й товаришував із Рацінґером усе життя, з часів Фрайзінга. Про те, скільки улюблених студентів є в Бенедикта XVI, свідчить існування організації «Коло студентів Рацінґера», яке щороку збирається та влаштовує зустрічі навколо свого наставника.

(Частина 1. Далі буде)

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України