Смерть, воскресіння і життя. Це три слова, навколо яких Папа Франциск зосередив свою проповідь, виголошену під час Святої Меси в Каїрі, яку він відслужив у суботу, 29 квітня 2017 р., на стадіоні військово-повітряних сил країни, роздумуючи про євангельську подію зустрічі Христа з двома учнями, що прямували з Єрусалиму до Емаусу.
Смерть. Як зауважив проповідник, вони поверталися до щоденного життя, переживши розчарування та зневіру: Учитель помер. Їхній шлях – це відступ назад і втеча від болючого досвіду хреста. Криза хреста «поховала їхню надію». Вони не могли повірити, що Той, Який воскрешав померлих, «закінчив життя, повішений на хресті», не могли зрозуміти, «чому Всемогутній Бог не спас Його від ганебної смерті»?
«Христовий хрест став хрестом їхніх ідей про Бога, Христова смерть була смертю того, що вони уявляли про Бога. Це вони, в дійсності, були померлими в гробниці обмеженості свого розуміння», – сказав Святіший Отець, додаючи: «Як же часто людина самопаралізується, відмовляючись переступити через власні ідеї про Бога, тобто, божка, створеного на образ і подобу людини! Як же часто вона впадає у відчай, відмовляючись повірити в те, що Божа всемогутність – це не всемогутність сили, авторитету, але, насамперед, всемогутність любові, прощення і життя!».
Наступник святого Петра вказав на те, що учні розпізнали Ісуса «на ламанні хліба», у Пресвятій Євхаристії. Якщо ми не дозволимо «розірвати заслону, яка затуманює наш зір», не дозволимо «розбити закам’янілість нашого серця та упереджень», то не зможемо «розпізнати Боже обличчя».
Воскресіння. Серед найтемнішої ночі «найтривожнішого відчаю» Ісус наблизився до них і супроводить їх, аби вони «змогли відкрити, що Він – дорога, істина й життя». Ісус перемінив їхній відчай у життя, адже коли «пропадає людська надія, починає сяяти надія Божа». «Коли людина доторкається до глибини поразки й непридатності, коли скидає із себе ілюзію того, що є найкращою, самодостатньою, що є центром світу, тоді Бог простягає руку, аби перемінити її ніч у світанок, скорботу – в радість, смерть – у воскресіння, її шлях назад – у повернення до Єрусалиму, тобто, до життя і перемоги хреста», – сказав Папа, пояснюючи:
«Двоє учнів, у дійсності, зустрівши Воскреслого, повернулися сповнені радості, довіри й ентузіазму, готові свідчити. Воскреслий воскресив їх з гробниці невірства та скорботи». Отож, той, хто «не переходить через досвід хреста аж до Істини Воскресіння, той сам себе засуджує на відчай».
Життя. Святіший Отець зауважив, що зустріч з воскреслим Ісусом перемінила життя цих двох учнів, адже така зустріч перемінює кожне життя. Бо «Воскресіння не є вірою, що народилася в Церкві, але Церква народилася з віри у Воскресіння».
Далі проповідник звернув увагу на те, що Воскреслий Ісус зник, коли учні Його впізнали. Це вчить нас, що ми не можемо «затримувати Ісуса в Його історичній видимості». Церква повинна вірити, що Він живий з нею та оживляє її в Пресвятій Євхаристії, в Писаннях та Святих Тайнах. Учні з Емаусу увірували в це й повернулись до Єрусалиму, аби ділитися цією радістю з іншими.
«Досвід учнів з Емаусу вчить нас, що немає сенсу наповнювати місця культу, якщо наші серця не наповнені богобоязливістю й присутністю Бога; немає сенсу молитися, якщо наша молитва, звернена до Бога, не перетворюється в любов, звернену на ближнього; що немає сенсу велика побожність, якщо вона не надихається великою вірою та великою любов’ю, не має сенсу дбати про зовнішній аспект, адже Бог дивиться на душу й серце та не терпить лицемірства. Перед Богом краще не вірити, ніж бути фальшивим віруючим, лицеміром», – сказав Папа, додаючи:
«Справжня віра – це та, яка вчиняє нас більш люблячими, милосерднішими, чеснішими й людянішими; це та, яка надихає серця, спонукаючи безкорисливо любити всіх, без різниці й не віддаючи нікому перевагу; це та, яка спонукає бачити в іншому не ворога, якого слід подолати, але брата, якого слід любити, якому треба допомогти і послужити; це та, яка спонукає нас поширювати, захищати культуру зустрічі, діалогу, взаємопошани і братерства, та жити нею; дає нам відвагу прощати тим, які нас ображають, подавати руку тому, хто впав, одягати нагого, нагодувати голодного, відвідати ув’язненого, допомогти сироті, напоїти спраглого, підтримати похилого віком та потребуючого. Справжня віра – це та, яка спонукає захищати права інших так само наполегливо й з таким же ентузіазмом, з яким захищаємо свої».
Підсумовуючи, Святіший Отець наголосив, що «Богові приємна лише та віра, яку визнаємо своїм життям», бо «єдиним екстремізмом, допустимим для віруючих, є екстремізм любові». Будь-який інший «не походить від Бога і не подобається Йому». «Тепер же, як учні з Емаусу, повертайтеся до своїх Єрусалимів, тобто, свого щоденного життя, до своїх родин, праці, до вашої дорогої батьківщини, сповнені радості, відваги та віри. Не бійтеся відкрити своє серце на світло Воскреслого й дозвольте, щоб Він перемінив ваші сумніви у позитивну силу для вас і для інших людей. Не бійтеся любити всіх, друзів і ворогів, тому що в живій любові полягає сила і скарб віруючого!».
