Успіхи антитерористичної операції ставлять перед Партією регіонів завдання хоч у якомусь вигляді зберегти себе в українській політичній системі. В умовах збройного конфлікту України з Російської Федерації більшість представників залишків цієї колись грізної політичної сили зайняли вичікувальну позицію, готові вбудуватися у будь-яку нову політичну реальність, будь вона хоч російською, хоч українською, хоча на початку протистояння їхні симпатії були явно на боці сепаратистів.
Декларативні заяви головного партійця мільярдера Ріната Ахметова із закликами до миру і припинення вогню – це не позиція, а відхід від її позначення. Донбасу потрібен мир. З цим твердженням ніхто сперечатися не буде. Ось тільки мир якою ціною? Ціною створення на території країни анклавів беззаконня і середньовічного права? Ніхто толком не відповідає на такі питання.
На мій погляд, в ПР прекрасно розуміють безперспективність таких закликів передовсім через позицію Російської Федерації в українському конфлікті. Мир сам по собі не настане – це вже показало одностороннє перемир’я, оголошене президентом Петром Порошенком, яке терористи використовували для передислокації своїх сил і нападів на блокпости українських військ. Україні доведеться воювати за мир. Значить – бої триватимуть і, природно, враховуючи, що проходити вони будуть в населеному, індустріальному регіоні, жертв серед мирного населення уникнути не вдасться.
Партія регіонів завжди будувала свою виборчу кампанію на протистоянні окремих регіонів. Зокрема, на протистоянні південного сходу країни та її центральної і західної частин. Під південним сходом малися на увазі ті області, які президент РФ Володимир Путін, за дивним збігом чи не збігом, включив у якесь відоме лише йому поняття Новоросія.
У реальності і південний схід Партії регіонів і Новоросія Путіна з тріском провалилися. Ситуацію не вдалося розгойдати навіть на території абсолютно підконтрольній Партії регіонів – у Донецькій і Луганській областях. У них окупантам за активної підтримки колабораціоністів з місцевого самоврядування вдалося захопити лише кілька районів. Територія підконтрольна терористам постійно скорочується.
Так званий південний схід перестав бути вотчиною Партії регіонів. Тим більше що на ниві «захисту» російської мови у неї з’явилося багато серйозних конкурентів, чия риторика куди більш легкотравна для колишнього електорату ПР півдня України, який в цілому лояльний до України і не марить про російські пенсії.
Плюс до всього роки правління «донецьких» прищепили жителям південного сходу глибоку відразу до колись владної партії.
Поки сама реальна політична мета ПР – стати свого роду ВО «Свободою», але не для Галичини, а для Донбасу. Завдання не дуже просте, враховуючи катастрофічний рівень падіння рейтингу ПР серед жителів Донбасу. Проте на їхню користь грає поки ще повний контроль над місцевими радами та багаторічний досвід організації проведення «правильного голосування».
Для того, щоб змусити людей знову голосувати за них, Партії регіонів потрібен новий міф, раз уже старий міф про південний схід вже не працює.
І цей міф уже активно опрацьовується. Якщо раніше Партія регіонів отримувала бонуси на протиставлення одних українців іншим, то тепер вона буде протиставляти жителів Донбасу українській армії. Відповідальність за подію буде покладена на центральну владу, яка нібито не змогла домовиться про мирне врегулювання, а не на місцеву владу, яка десятки років готувала ґрунт для цього конфлікту.
Основна теза буде про те, що армія бомбить, а місцева влада захищає і допомагає, ну й давнє: «Київ нас не чує!». Інакше важко зрозуміти заяви «балакучих голів» партії то із закликами зупинити АТО, то з критикою дій української армії. Щоправда, цю струнку схему руйнують тисячі людей, які виходили на мітинги на підтримку єдності України в Донецьку і які в масі своїй змушені були покинути місто або піти в підпілля. Вони будуть оголошені «не патріотами» міста і поповнять склад лякалок ПР.
Якщо раніше потрібно було вигадувати ворога – вигаданих бойовиків Майдану, то тепер тисячі таких «бойовиків» ходитимуть вулицями міста. «Дивіться, люди, це вони винні в тому, що місто бомбили», – будуть завіряти регіонівці. «А ми завжди були за мир! Завжди!», – доповнюватимуть «регіонали». Ось він – внутрішній ворог для консолідації «ядерного» електорату. Боюся тільки, що в ПР ще до кінця не зрозуміли, що саме за такими людьми політичне майбутнє Донбасу. Майбутнє, де українців перестануть ділити на сорти, де правоохоронні органи будуть захищати державу, а не продаватимуть її і будуть на побігеньках у терористів.
Парадокс у тому, що багато «регіоналів» змушені були покинути Донбас і тепер чекають, коли армія звільнить його, щоб можна було туди нормально повернутися. Виходить, що армія, зокрема, воює і за повернення «регіоналам» їхніх активів, тільки от за рідкісним винятком про відповідні дії доларових мільйонерів із ПР щодо армії нічого не чути. Вони бояться її так само, як і терористів із «ДНР».
Це відбувається в той час, коли місцеві опозиціонери, свого часу гнані регіональною владою, активно включилися в роботу із захисту кордонів держави.
Фігурант низки кримінальних проваджень у часи президентства Віктора Януковича депутат міськради Маріуполя Олександр Ярошенко активно допомагає військовим і добровольчим батальйонам, екс-опозиціонер Костянтин Матейченко, який просидів декілька місяців у слідчому ізоляторі Артемівська, очолив батальйон «Артемівськ», до лав якого влилося багато колишніх донецьких опозиціонерів. Це далеко не найбагатші люди регіону. Вони й такі, як вони, повинні стати альтернативою Партії регіонів для жителів Донбасу.
А поки нам треба приготуватися вислуховувати несамовиті історії, як водію машини з донецькими номерами на блокпосту запропонували відкрити бардачок і багажник, що завдало непоправної шкоди його психіці. Адже все це через те, що він донецький і ніяк інакше.
Образ вічно гнаного і гнобленого жителя Донбасу стане центральним образом пропаганди ПР. Зла армія і «правосеки» буду йому недосипати, недоливати, недоплачувати (потрібне підкреслити), і лише в особі місцевої влади він знайде надійних захисників і партнерів, які вкажуть правильний шлях до бомбосховища.
Віталій СИЗОВ
