Нормально у колорадів пригорає, судячи з того, як істеричать. Закон про квоти української мови на українському телебаченні – ще одна відрубана лапка злопакостного жука. І хоча, як на мене, закон навіть занадто ліберальний, як тимчасова міра непоганий.
Ментальний простір України має бути відрізаним від “русского мира” – чим швидше, тим краще.
Я добре пам пам’ятаю, чим закінчилася боягузлива капітуляція Києва в 90-s в Севастополі, коли хотіли, та так і не зважилися відключити там російські канали. Тоді вирішили не нагнітати” і в підсумку отримали нове покоління ватоголовых, впевнених, що “Севастополь завжди був російським”. Аж з 1783 по 1954 рік.
Спочатку приходить російський телевізор, а потім російські танки. Навіть у сонній Європі це розуміють і вже вмикають механізми протидії.
Без різниці, наскільки це не зручно власникам “російськомовній щелепі”, які ніяк не можуть прожити без своєї улюбленої тележвачки.
Тепер це питання не вибору, не зручностей конкретного обивателя, а питання виживання країни. Тут буде або Україна, або російська колонія.
Війна, вона йде і в головах теж. Всі вісь так просто насправді – переможемо або ми, або вони.
Саме воно не розсмокчеться. Від ніяк.
– Тату, на що березу рубати?
– Бо прийде м@скаль, скаже “родіна”! Рубай, синку!
І це все, що я можу сказати про В’єтнам. (с)
Марія Васильєва
