«Фонд Маша» продовжує реабілітувати жінок, які вижили після російського полону. І ми продовжуємо розповідати їх історії.
У травні 2022-го російське інформаційне агентство повідомило про вивезення з України 1,2 мільйона мирних жителів. Серед них була Світлана (ми змінили ім’я жінки з міркувань безпеки) з Херсонщини. В ніч з 25 на 26 лютого їх із чоловіком викрали з власної квартири.
Жінці пощастило повернутися. Про долю чоловіка вона не знає досі. Ми зустрілися зі Світланою на програмі психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша», де вона й розповіла свою історію.
– Ми з чоловіком та маленьким синочком жили на п’ятому поверсі хрущовки в містечку недалеко від Херсона. Війна прийшли до нас із вибухами, ворожою авіацією, танками. Все відбувалося дуже швидко – 24 лютого наше місто вже було окуповане російськими військами. Тікати не було куди – з одного боку Антонівський міст, за який точилися страшні бої, з іншого – лиман і море. Тому ми відвезли сина батькам у село й лишилися з чоловіком у квартирі вдвох.
Було дуже страшно. Росіяни їздили танками по місту. Якщо хтось намагався чинити опір, їх вбивали. На власні очі я бачила з вікна, як наша старенька сусідка, яка пережила другу світову, кричала на росіян, питала, нащо вони прийшли, замахувалася палицею. Її розстріляли з автомата.
Мій чоловік – атовець, я – військовий медик. Про це швидко донесли окупантам. І в ніч з 25 до 26 лютого двері в нашу квартиру вибили, нам замотали руки та заклеїли очі, посадили в різні автівки й вивезли. З тієї ночі я більше не бачила свого чоловіка.
Нас з іншими жінками дуже-дуже довго кудись везли. Довелося ходити в туалет під себе, бо з машини не випускали. Я думала, що привезли в ростов-на-дону, але виявилося, що приїхали в СІЗО в Севастополі. Там я провела наступні чотири місяці.
У СІЗО з нами поводилися, як з тваринами. З машини виводили зігнутими, з головою долу, і розводили по різних камерах. Мабуть, щоб жінки з одного населеного пункту не могли спілкуватися між собою.
Я жила в камері під номером п’ять. Окрім мене там було ще дев’ять жінок. Щоправда, інколи після допитів дівчата не поверталися, тому кількість весь час змінювалася. У нас не було ліжок, матраців чи навіть ковдр. Ми спали на підлозі. В туалет спочатку також не випускали. Годували жахливо – в перші тижні давали по одному сухпайку на всіх один раз на три доби. І ще 1,5-літрушку води. Столових приборів не було, бляшанки з кашею ми відкривали руками.
У перші дні я перебувала в ступорі. Ми з іншими дівчатами навіть не спілкувалися, настільки були шоковані тим, що відбувається. Просто сиділи на підлозі й дивилися в стіну. Час від часу когось забирали на допити, з яких, як я вже казала, не завжди поверталися. На другий день ув’язнення на допит повели мене.
Дуже хочу забути те, що там відбувалося. Я не розповідала про це близьким. Але ті картинки все одно перед очима. Мене лупцювали, ґвалтували, топили, били струмом. Дівчатам з татуюваннями зрізали їх наживо. Я не думаю, що росіян справді цікавило, чи знали ми щось про позиції українських військових, бо там всі були цивільні. Їм просто подобалося знущатися, чути наші крики. Вони обзивали, казали: «Ты ничтожество. Ты не женщина. Ты больше не будешь рожать уродов».
За три місяці в них відбулася ротація, і до нас прийшов новий командуючий. Жити стало легше – ми вже отримували щодня буханку хліба й воду на всіх, раз на три дні нам давали суп. Знущання також припинилися – якщо раніше тортури тривали по 2-3 години майже щодня, то тепер тільки якщо хтось з військових напивався й хотів розважитися.
Ще за місяць цей головний викликав мене і сказав, що мій чоловік взяв всю провину на себе, тому мене відпускають. Я не знаю, чи правда це. Я не знаю, чи знаходився мій чоловік десь поряд. не знаю, чи живий він. Але незадовго після цих слів мені знову замотали руки скотчем, одягли мішок на голову та знову довго-довго везли.
Вони викинули мене посеред поля й поїхали. Два з половиною дні без води та їжі я шукала дорогу чи якесь село. Просто йшла вперед. Врешті знайшла проїжджу частину. І через деякий час зупинила там машину. Чоловік запитав: «Куди вам?» А я відповіла: «А де я?» Виявилося, що мене викинули на окупованій Херсонщині. За допомогою людей змогла дістатися села, де жила моя хрещена. Приходила до тями тиждень. За чотири місяці схудла на понад 20 кілограмів. Була зранена фізично й морально. Від хрещеної я дізналася, що мого будинку більше немає – на нього впала бомба.
За допомогою людей я доїхала до села, де жили мої батьки та синочок. Сарафанне радіо швидко сповістило про це окупантів. До нас у хату прийшли та сказали, що або я протягом тижня їду, або загину. Але щоб поїхати, довелося заплатити 6500 доларів. З собою дозволили взяти сина, якому було 2 рочки, і молодшого неповнолітнього брата. Також за гроші. Батькам виїхати заборонили.
На шляху до України ми проїхали 42 блокпости. Від посту до посту нас супроводжував конвой. Мабуть, вони ділили між собою наші гроші, які батько позичав у всього села.
Коли ми потрапили до українських військових, то не могли повірити, що це закінчилося. Але я не дала собі розкисати й звернулася до СБУ. Розповіла все, що бачила, все, що знала. Маю надію, що ця інформація хоч якось допомогла.
Ми переїхали в західні регіони України, я оформила опікунство над молодшим братом. Працюю на трьох роботах, щоб забезпечити себе і дітей. Почала багато волонтерити. Намагаюся зробити все можливе для рідної Херсонщини.
Сказати, що я втомилася, – це нічого не сказати. Хочу додому, до батьків, хочу дізнатися хоч щось про чоловіка. На «Незламну маму» приїхала зламаною. Ці три тижні психологи збирали мене до купки. Я дуже їм вдячна! Ця програма додала мені сил, які вже давно скінчилися. Завдяки психотерапії стала сильнішою і, мабуть, мудрішою.
Знаєте, кажуть, що в кожної людини є в крові код нації, мій код націй – південний. Мої груди дихають на повну біля моря і під сонцем. Я хочу додому. Вірю в щасливий кінець своєї історії. І він обов’язково настане, коли я повернуся до родини. Там я мрію заснувати ферму, а при ній – реабілітаційний центр для військових і дітей, які постраждали від війни.
Довідка
Програма «Незламна мама» впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки, за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого й оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
WPHF надає термінове фінансування місцевим жіночим організаціям громадянського суспільства (ОГС) в Україні. За технічної підтримки структури ООН Жінки WPHF фінансує жіночі організації та очолювані жінками ОГС для підтримки їх важливої діяльності на передовій, надання термінової гуманітарної допомоги жінкам-біженкам та внутрішньо переміщеним особам (ВПО), а також для захисту жінок та дівчат від сексуального та гендерно зумовленого насильства.
