Між Айдаром і Щастям старий пхав свого моторолера. Ми – це ротний командир, заступник командира роти, водій і солдат – поверталися, завершивши свої справи по службі. Водій запропонував допомогти старому. Офіцери підтримали.
ЗІЛ обігнав старого з моторолером і зупинився на узбіччі. Водій Саша припустив, що в моторолері просто закінчився бензин і ми могли би поділитися своїм. Він підійшов до старого… і запитав, що сталося. Старий щось незрозуміле пробелькотів. Ми вирішили посадити діда разом із його моторолером в кузов ЗІЛа і підвезти. Двоє приймали моторолер на кузові, двоє подавали знизу. Моторолер, зараза, виявився важким, може, з сотню кілограмів, тягнути його було незручно. Увесь маневр виглядав незграбно, як ніби ми тягнемо на машину теля. Але ми затягнули його поверх ящиків із боєкомплектом. А далі затягнули діда.
Старий їхав у село біля Луганська, контрольоване пропутінськими сепаратистами. Ми могли його підкинути до блокпоста поблизу потрібного йому пункта. На повороті згрузили моторолер, з багажника моторолера було видно багато порожніх пляшок, зібраних невідомо для чого, а з поліетиленового пакету в кузов повисипалися повністю зелені помідори. Ми віддали старому пакет і почали визбирувати ті помідори, які розсипалися. Старий знизу закричав: «Та н..уй ті помідори!».
У нього було якесь почорніле лице, можливо, від того, що він накинув капюшон, ховаючись від дощу і вітру. Я запитав у старого, як його звуть. Хлопці мені пояснили, що запитувати марно: дід майже повністю глухий. Дід нічого не зрозумів, тільки голосно сказав: «Да храни вас Господь, ребята». «Укропи» розвернулися і поїхали.
