Мало кого із українських політичних мислителів критикували так, як Дмитра Донцова. І це не дивно: Донцов – це постать, ворожа не лише противникам національної незалежності та державності України, але й багатьом «землячкам-патріотам», котрі як вогню бояться духу Традиції…
Дмитро Донцов народився 30 серпня 1883 року в місті Мелітополі. З юних літ надзвичайно багато читає, переважно – західну класику. Після закінчення Мелітопольського реального училища навчається на юридичному факультеті Петербурзького університету, який закінчує 1907 р. В студентському середовищі включається в активну політичну діяльність – не зовсім легальну і далеко не безпечну.
У 1905 році Донцов стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) – національно забарвленої, але ідеологічно різношерстої політичної організації. В тому ж році за революційну діяльність його заарештовують. Арешт повторюється у 1907 році. Більш, ніж пів року Донцов проводить за ґратами. Стараннями родичів йому вдається вийти на волю і емігрувати до Австро-Угорщини, де він продовжує навчання, а разом з ним і політичну діяльність. Навчання Донцов продовжив у Віденському університеті, здобувши там ступінь доктора права. Виступи та публікації Донцова приносять йому популярність, зворотнім боком якої стає оголошення його творчості екстремістською із її подальшоюзабороною на теренах Російської імперії. Для В.Лєніна Донцов ще в передвоєнний період став символом усіх небезпек українського «сепаратизму»; «Бійтеся його!» – закликав лідер російських кадетів П.Мілюков депутатів Державної Думи…
У 1914 році Донцов приєднується до Союзу Визволення України (СВУ) і навіть протягом певного часу виконує обов’язки його голови. СВУ розгортає потужну антиросійську інформаційну кампанію, і Донцов у цій кампанії відіграє чи не найпершу роль.
У 1918 році, захистивши ступінь доктора, Донцов переїздить до Києва і стає директором Українського телеграфічного агентства (УТА). В той час він покладає чималі надії на гетьмана П.Скоропадського, одначе ці надії не справджуються – до влади в Україні приходить соціалістично зорієнтована Директорія. На той час Донцов сприймається українськими соціалістами як «реакційний» мислитель, тож влада планує його арешт. Щоб уникнути арешту, Донцов виїздить закордон; у цьому йому допомагають Є.Коновалець та С.Петлюра.
Після поразки Національно-визвольних змагань 1917-1920 років Донцов в останнє береться за безпосередню політичну діяльність – займається розбудовою Партії національної роботи, котра мала б служити легальним крилом створеної Коновальцем Української Військової Організації (УВО). Паралельно сприяннями Коновальця Донцов очолює редакцію «Літературно-наукового вісника». Незалежність, екстравагантний характер, категоричність і максималізм змушують Донцова відійти від партійної діяльності і зосередити усі свої сили на творчості та редакторській і видавничій справі. Мислитель нарешті повністю віддається сродній для нього праці, і це приносить неабияку користь не просто Україні, але й Правді, до якої мають прямувати як окремі люди, так і усі нації світу…
Яким же був світ ідей Д.Донцова? Любов до України і органічна відраза до Московії як її найбільшого геополітичного противника – ось якій світоглядній засаді Донцов не зраджував протягом усього свого життя. Очевидно, саме виходячи із цієї засади молодий Донцов і приєднався до революційного соціал-демократичного руху. Та згодом у межах цього руху йому стало затісно. По-перше, Донцов переконався, що багатьом українським соціал-демократам ідеться не про визвольний антимосковський резистанс, а про прикриту шароварним патріотизмом космополітичну боротьбу проти царату. По-друге, мислитель досить швидко усвідомив увесь той негатив, котрі несла з собою соціал-демократія та інші прогресистські ідеології.
Кристалізуючи націоналістичний світогляд, Донцов паралельно еволюціонує у бік християнського традиціоналізму. Передусім, ставши інтелектуальним кумиром молодого націоналістичного покоління, мислитель прагне звільнити його не лише від низки етнопсихічних комплексів, що виробилися у період бездержавності, але й від духу Нового часу. Менше раціоналізму, більше віри та життєвості – такий рецепт Донцов виписував тим, хто прагнув творити націоналістичну культуру у той час, коли справжня Європа лишень мордувалася у кайданах мертводухої буржуазної цивілізації. «Романтик в епоху прагматики» – саме так Донцова охарактеризував дослідник його творчості Олег Баган, ми ж можемо говорити, що такими самими «романтиками у епоху прагматики» мислитель виховував борців за визволення України. І йому це значною мірою вдалося – історія УВО, ОУН та УПА тому лиш доказ.
Еволюція у бік традиціоналізму з часом дійшла до стадії безпосередньої ідеалізації не лише «Духу нашої давнини», але й організаційної структури та інститутів традиційного суспільства. У час, коли чимало українців продовжувало марити абстрактною «демократією» та руйнівними ідеями егалітаризму, Донцов доводив корисність ієрархічного суспільного устрою, в основі якого лежить поділ на духовних провідників, військово-політичну еліту та посполитих. Власне, ієрархізм – це одна головних світоглядних рис зрілого Донцова: дух – понад матерію, прямування до Бога – понад суєту дочасних благ, провід – понад масу, інтереси нації як спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених» – понад інтереси існуючого нині покоління цієї нації.Звісно, після багатьох століть модернізації миттю відродити органічний тричленний поділ неможливо. Одначе ідеї Донцова не лишилися красивою, та все ж неможливою утопією – реактуалізована ним концепція ордену значною мірою втілилася у інституційній специфіці ОУН.
Після закінчення Другої світової війни, коли світ був поділений на два блоки, Донцов продовжує нищівну критику матеріалізму та бездуховності, що об’єднували здавалось би непримиренних ворогів – комунізм та ліберальну демократію. Він продовжує висловлювати справедливий гнів у бік московського більшовизму, боротьба з яким, на його думку, є святим обов’язком українського народу. Проте з плином часу мислитель все більше зосереджує свою увагу на критиці ліберального Заходу. Предметом його критики стає «демократія», що намагається примиритися з безбожним більшовизмом, усілякі писаки на кшталт Сартра, що розкладали душі молоді, масова культура, що розчавлює людину безсенсовістю та плеканням найнижчих, гріховних інстинктів. Лише у Хресті – у символі Безсмертного Назорея – мислитель знаходить вихід із кризи, у яку завели Захід різноманітні прогресисти.
Поза сумнівом, традиціоналізм Донцова і традиціоналізм, приміром, Рене Ґенона – це дві різні речі. Український мислитель не вибудував такої довершеної і послідовної системи, як інтегральний традиціоналізм Ґенона. Та це аж ніяк не применшує його значення. Донцов одним із перших в Україні повстав проти прогресистського самодурства і вказав істинний шлях – шлях Традиції. Його слово не просто руйнує хибні стереотипи, від яких людство не змогло звільнитися і по нинішній день, але й запалює, надихає на боротьбу. Тож у наш час, час ще більшого занепаду людства, твори Д.Донцова є обов’язковими у бібліотеці тих, хто прагне Вічного попри усе божевілля Постсучасності…
Ігор Загребельний.
