Українське військо

«На Сході три роки жінки відвойовували своє місце в армії», – бойовий медик зі Старосамбірщини

Бойовий медик розвідувальної роти 80 окремої десантно-штурмової бригади Марія Ковалик виросла у селі Лютовисько, що на Старосамбірщині. У 2015-му дівчина закінчила Самбірський медичний коледж. 3 вересня того самого року їй виповнилося 19, а 5 жовтня Марія уже працювала медичною сестрою сортувально-евакуаційного відділення у 66-му Військовому мобільному госпіталі міста Покровськ (прим.: до 2016 року Красноармійськ) Донецької області.

«Цивільних медиків зараз вистачає, а у 2015-му був час, коли лікарі масово відмовлялися від мобілізації. Мені було дико, що люди, яким по 40 років так поводяться, коли мобілізовують хлопців по 19-20 років. Я думала, що не знаю військової медицини і боялася, що буду там некорисною, але згодом зрозуміла: коли знаєш, чому приїхав, вчишся швидше», – розповідає Galnet Марія.

У той час Покровськ був сірою зоною. Постраждалих з Авдіївки, Курахового та Селидового спочатку доставляли у стабілізаційні пункти, які були на червоній лінії, а звідти до госпіталю, де і працювала дівчина. Вона з лікарями оглядала поранених і відвозила у лікувальні та реабілітаційні заклади Дніпра і Харкова.

Медичні сестри жили у палаті денного стаціонару для цивільних. Там було 6 місць, 4 з яких займали місцеві з Покровська. Марія згадує: протягом перших двох тижнів вона та її колега щоранку збирали особисті речі і віддавали їх на зберігання військовим. Потім, ввечері, забирали і знов розкладали.

«Ці два роки були для мене випробуванням. Я часто вважала себе слабохарактерною, і на контракт йшла з думкою, що швидко здамся. Коли ми їхали, то усі попереджали: «Будьте обережними, бо до військових там погано ставляться». Пам’ятаю, колись ми прийшли у кімнату, а там стояла банка варення. Два тижні ми до неї не підходили, бо пам’ятали історію, коли дідусь приніс на пост хлопцям банку меду з вибухівкою. Потім до нас прийшла знайома – місцева медсестра і сказала, що їй образливо, адже вона принесла нам домашнє варення на гостинець. І лише від моменту, коли скуштували варення, ми почали спілкуватися з місцевим персоналом тісніше. Виявилося, що я потрапила у чудовий колектив. Ця робота, незважаючи на те, що кожен день бачиш поранених бійців, затягнула мене».

Тричі на тиждень у приймальному відділенні, де працювала дівчина, лікарі оглядали цивільних. Спочатку до людей у формі вони ставилися сторожко, проте згодом уже навіть ділилися з військовими проблемами тутешньої медицини. З тими, кого бачила і лікувала щоденно, Марія здружилася настільки, що вони пропонували прихисток у разі поновлення у Покровську бойових дій.

«Ми розуміли, що якийсь вклад для того, аби цивільні змінили думку про військових, ми зробили. З самого початку були інші уявлення – у нас про них, а у них про нас. Навіть зараз іноді мені дзвонять звідти з проханнями повернутися».

Цікаво, що є одна цінна річ, за яку Марія дякує війні – її брат. Коли у 2015 році військова вперше приїхала у відпустку додому, батько попередив, що в гості до них має зайти ще незнайомий для неї троюрідний брат. Дівчина згадує: коли чоловік з’явився у дверях, вона зрозуміла, що уже знає його з зони бойових дій:

«Він служив в Українській добровольчій армії й приїздив у госпіталь. Коли сказали, що це мій брат, я спочатку подумала, що мене вводять в оману. Але всі одразу помітили, що наші поведінка і стиль мовлення дуже схожі. Єдине, за що я вдячна війні – за брата. Тепер він – невіддільна частина мого життя».

Брат, до слова, був поранений, і зараз бере участь в Іграх Нескорених.

У жовтні 2017-го Марія звільнилася з лав Збройних Сил України, а в березні 2018-го підписала контракт у Львівській 80-тій Десантно-штурмовій бригаді. Прийшла на посаду медичної сестри перев’язувального відділення, але хотіла працювати як бойовий медик. Тож на відповідних курсах вона отримала кваліфікацію і перевелася у бойовий підрозділ. Там і служить дотепер.

Про вибір бути військовою Марія не жалкує, втім зізнається: якби їм давали більше можливостей для розвитку в армії на мирній території, не було б думки про те, що вони не приносять там користі:

«У нашу роботу як бойових медиків входить не тільки надавати допомогу, а і вчити особовий склад. Я викладаю медицину і знаю, що коли підрозділ виїде на Схід, а мене з ними не буде, вони дадуть собі раду. Виходить так, що переважно виїжджають підрозділи з чоловіків, яких навчила жінка».

Зовсім по-іншому, згадує Марія, було у війську, коли вона була на війні. У перші роки протистоянь за потреби медсестри і медичним транспортом керували, і окопи копали, і їсти варили:

“На Сході 3 роки жінки відвойовували своє місце в армії. Хлопцям було за милість навчити нас усього: хотіли стріляти – вчились стріляти з будь-якої зброї. Ми мали необхідні навички, і коли потім була потреба, могли зробити усе, що необхідно. Єдине, чого я не хотіла б робити в армії – повідомляти комусь про смерть близьких».

Зі смертями на війні, до речі, пов’язана ще одна освіта Марії. Зараз вона на третьому курсі у Львівському державному університеті внутрішніх справ за спеціальністю психологія:

«Війна розбила багато сімей, і я сама була свідком цього. Це породжувало випадки самогубств. У хлопців була зброя під рукою, і вони її одразу використовували. Тоді мені хотілося розуміти їх. Хотілося краще вивчити бійців: їхню поведінку і навіть мовчання. Бо багато військовослужбовців на Сході мовчазні, і завжди цікаво зрозуміти, що відбувається у них в голові».

Якось, розповідає медик, у госпіталь привезли 20-річного хлопця. Він тільки закінчив академію і вже пережив бій, в якому загинув увесь його підрозділ. Боєць мовчав, і дорогою до госпіталю у Дніпрі зміг заговорити лише з Марією:

«Він кричав, що втече з лікарні, якщо ми поїдемо. Не відповідав на запитання, якщо їх задавала не я. У той момент я зрозуміла, що до людини можна знайти підхід, якщо підібрати правильні слова».

Магістерську програму вона планує пов’язати з реабілітацією: хоче використовувати знання з психології в реабілітаційних центрах. Однозначно продовжуватиме роботу з бійцями, проте додає: раділа б, якби такої роботи взагалі не було:

«Я рада, коли немає роботи для медиків. Краще нехай наше життя буде рутинним, ніж будуть постраждалі й горе для сім’ї. Я краще підвищуватиму кваліфікацію на тваринках, але бійці нехай будуть живі».

GalnetKaryna Lyashenko

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

4 × 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.