«На Сході три роки жінки відвойовували своє місце в армії», – бойовий медик зі Старосамбірщини

Бойовий медик розвідувальної роти 80 окремої десантно-штурмової бригади Марія Ковалик виросла у селі Лютовисько, що на Старосамбірщині. У 2015-му дівчина закінчила Самбірський медичний коледж. 3 вересня того самого року їй виповнилося 19, а 5 жовтня Марія уже працювала медичною сестрою сортувально-евакуаційного відділення у 66-му Військовому мобільному госпіталі міста Покровськ (прим.: до 2016 року Красноармійськ) Донецької області.

«Цивільних медиків зараз вистачає, а у 2015-му був час, коли лікарі масово відмовлялися від мобілізації. Мені було дико, що люди, яким по 40 років так поводяться, коли мобілізовують хлопців по 19-20 років. Я думала, що не знаю військової медицини і боялася, що буду там некорисною, але згодом зрозуміла: коли знаєш, чому приїхав, вчишся швидше», – розповідає Galnet Марія.

У той час Покровськ був сірою зоною. Постраждалих з Авдіївки, Курахового та Селидового спочатку доставляли у стабілізаційні пункти, які були на червоній лінії, а звідти до госпіталю, де і працювала дівчина. Вона з лікарями оглядала поранених і відвозила у лікувальні та реабілітаційні заклади Дніпра і Харкова.

Медичні сестри жили у палаті денного стаціонару для цивільних. Там було 6 місць, 4 з яких займали місцеві з Покровська. Марія згадує: протягом перших двох тижнів вона та її колега щоранку збирали особисті речі і віддавали їх на зберігання військовим. Потім, ввечері, забирали і знов розкладали.

«Ці два роки були для мене випробуванням. Я часто вважала себе слабохарактерною, і на контракт йшла з думкою, що швидко здамся. Коли ми їхали, то усі попереджали: «Будьте обережними, бо до військових там погано ставляться». Пам’ятаю, колись ми прийшли у кімнату, а там стояла банка варення. Два тижні ми до неї не підходили, бо пам’ятали історію, коли дідусь приніс на пост хлопцям банку меду з вибухівкою. Потім до нас прийшла знайома – місцева медсестра і сказала, що їй образливо, адже вона принесла нам домашнє варення на гостинець. І лише від моменту, коли скуштували варення, ми почали спілкуватися з місцевим персоналом тісніше. Виявилося, що я потрапила у чудовий колектив. Ця робота, незважаючи на те, що кожен день бачиш поранених бійців, затягнула мене».

Тричі на тиждень у приймальному відділенні, де працювала дівчина, лікарі оглядали цивільних. Спочатку до людей у формі вони ставилися сторожко, проте згодом уже навіть ділилися з військовими проблемами тутешньої медицини. З тими, кого бачила і лікувала щоденно, Марія здружилася настільки, що вони пропонували прихисток у разі поновлення у Покровську бойових дій.

«Ми розуміли, що якийсь вклад для того, аби цивільні змінили думку про військових, ми зробили. З самого початку були інші уявлення – у нас про них, а у них про нас. Навіть зараз іноді мені дзвонять звідти з проханнями повернутися».

Цікаво, що є одна цінна річ, за яку Марія дякує війні – її брат. Коли у 2015 році військова вперше приїхала у відпустку додому, батько попередив, що в гості до них має зайти ще незнайомий для неї троюрідний брат. Дівчина згадує: коли чоловік з’явився у дверях, вона зрозуміла, що уже знає його з зони бойових дій:

«Він служив в Українській добровольчій армії й приїздив у госпіталь. Коли сказали, що це мій брат, я спочатку подумала, що мене вводять в оману. Але всі одразу помітили, що наші поведінка і стиль мовлення дуже схожі. Єдине, за що я вдячна війні – за брата. Тепер він – невіддільна частина мого життя».

Брат, до слова, був поранений, і зараз бере участь в Іграх Нескорених.

У жовтні 2017-го Марія звільнилася з лав Збройних Сил України, а в березні 2018-го підписала контракт у Львівській 80-тій Десантно-штурмовій бригаді. Прийшла на посаду медичної сестри перев’язувального відділення, але хотіла працювати як бойовий медик. Тож на відповідних курсах вона отримала кваліфікацію і перевелася у бойовий підрозділ. Там і служить дотепер.

Про вибір бути військовою Марія не жалкує, втім зізнається: якби їм давали більше можливостей для розвитку в армії на мирній території, не було б думки про те, що вони не приносять там користі:

«У нашу роботу як бойових медиків входить не тільки надавати допомогу, а і вчити особовий склад. Я викладаю медицину і знаю, що коли підрозділ виїде на Схід, а мене з ними не буде, вони дадуть собі раду. Виходить так, що переважно виїжджають підрозділи з чоловіків, яких навчила жінка».

Зовсім по-іншому, згадує Марія, було у війську, коли вона була на війні. У перші роки протистоянь за потреби медсестри і медичним транспортом керували, і окопи копали, і їсти варили:

“На Сході 3 роки жінки відвойовували своє місце в армії. Хлопцям було за милість навчити нас усього: хотіли стріляти – вчились стріляти з будь-якої зброї. Ми мали необхідні навички, і коли потім була потреба, могли зробити усе, що необхідно. Єдине, чого я не хотіла б робити в армії – повідомляти комусь про смерть близьких».

Зі смертями на війні, до речі, пов’язана ще одна освіта Марії. Зараз вона на третьому курсі у Львівському державному університеті внутрішніх справ за спеціальністю психологія:

«Війна розбила багато сімей, і я сама була свідком цього. Це породжувало випадки самогубств. У хлопців була зброя під рукою, і вони її одразу використовували. Тоді мені хотілося розуміти їх. Хотілося краще вивчити бійців: їхню поведінку і навіть мовчання. Бо багато військовослужбовців на Сході мовчазні, і завжди цікаво зрозуміти, що відбувається у них в голові».

Якось, розповідає медик, у госпіталь привезли 20-річного хлопця. Він тільки закінчив академію і вже пережив бій, в якому загинув увесь його підрозділ. Боєць мовчав, і дорогою до госпіталю у Дніпрі зміг заговорити лише з Марією:

«Він кричав, що втече з лікарні, якщо ми поїдемо. Не відповідав на запитання, якщо їх задавала не я. У той момент я зрозуміла, що до людини можна знайти підхід, якщо підібрати правильні слова».

Магістерську програму вона планує пов’язати з реабілітацією: хоче використовувати знання з психології в реабілітаційних центрах. Однозначно продовжуватиме роботу з бійцями, проте додає: раділа б, якби такої роботи взагалі не було:

«Я рада, коли немає роботи для медиків. Краще нехай наше життя буде рутинним, ніж будуть постраждалі й горе для сім’ї. Я краще підвищуватиму кваліфікацію на тваринках, але бійці нехай будуть живі».

GalnetKaryna Lyashenko

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

nineteen − eighteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh