Мартін Брест: А Смерть просто служить в ЗСУ на контракті

Розумієш, брат, я відкриваю цю чортову сторінку штабу ООС і читаю. Кожен раз. Кожен довбаний день. Це вже як ритуал, як ранкова, найсмачніша сигарета і перший ковток гіркої кави, хай їй грець, шо ж я на неї так підсів, мля.

Страшно мені. Ссикотно, як на перший обстріл. Нє, брешу, як на другий, бо на перший ти ще не знаєш, що тебе чекає, і такий весь хоробрий, типу “мені все похуй, перед пацанами головне не лажануться”, а ось на другий – ти Вже знаєш, як це, коли лягає поряд, і ти розумієш, що всі твої два накати – то хуйня для 122.

Мені страшно, як на другий обстріл або в перший відпустку-з-війни.

Бо якщо з обстрілом ти рано чи пізно освоюється, тільки постійно, коли єошат, хочеться курити і ссать – то з відпусткою біда. Бо у відпустці хочеться нікого не прибити, ну або прибити, але не сісти в тюрму.

Мені страшно, чесно, бо там, за цими екранними літерами “зведення” – гарячий метал, холодний метал, крижані ноги, сів тєплак, бруд, сажа, дим і “спалах, спалах!” І в самому кінці – там завжди про тебе говорять.

Ти іноді трьохсотий. Тобі осколком потрапило в стегно, і ти сичиш, лежачи на боці, і спльовують в’язку металеву слину, поки почнуть  обколювати дірку новокаїном. І ці дебіли іржуть, сцуки неприємні, заєбали, валіть нахер на вулицю, побратими хєрови, і вони звалюють, штовхаючись в дверях плечима, автоматами і ідіотськими жартами “янгол-охоронець промазав”. І своїми військовими, блякло-зеленими недовгими долями.

Ти іноді двісті. Ти іноді – двісті, брат, і мені нема чого сказати, хулі тут говорити?

Що ти був хорошою людиною і віддав життя за те, щоб я міг водити дитину в садок, а не в підвал?

Так ти і так це знаєш … знав. Що ти любив сім’ю, а ще – синій “Ротманс”, холодне пиво і каву, хай їй грець?

Але найчастіше ти – це ти. Ти подзвониш поспіхом додому, мала навтикала, шо вчора не передзвонив, потім зіпхнеш кота зі спальника, сунеш в кишеню пакет сємачек і запасний аккум для Мотороли, вилізеш назовні, зіщулився і потопаєш на СП, натягнувши шапку нижче і обмацуючи близький горизонт блякло-зеленими очима .

І я не знаю, хто зараз з того боку навалює по твоєму опорнику з “Утеса”, і куди він сподівається потрапити, і з чого вирішив, що отвєтка не прилетить. Я тільки знаю, що, коли включаться “дашки” і стєганут іскрами по голій посадці – з нашого боку працювати будуть ті, хто сьогодні в наряді: ти, Віра, Бог і Смерть.

Віра, бо я вірю, що їм усім – піздец.
Бог – бо ти робиш його роботу.
Ну а Смерть …

А Смерть просто служить в ЗСУ на контракт.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

5 + 20 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh