Буча. Я напишу, чому я залишилась жива. Чому живі мої три сини: Рома 15 років, однолітків якого в Бучі розстрілювали, Назарчик – 11 років, Лесик – 5 років. Чому моя донька жива, не згвалтована, чому не вбиті мій чоловік та зять.
Inna Skarzhynska повідомила надзвичайно зараз непопулярну річ, але її випікає зсередини ця правда!
Ми живі саме тому, що два місяці до війни мій чоловік почав активно говорити про війну, він спостерігав за ситуацією навколо кордону, збирав дані, аналізував. Він багато навіть писав про це на своїй сторінці Андрій Крак.
Місяць до війни в мене було шалене відчуття війни, ми думали як переїхати з дітьми на захід України, як зберегти можливість заробляти своєю справою.
Але потім я приспала свою інтуїцію: прогулючись вуличками прекрасної, сучасної Бучі, парком, скверами, я дивилась на все якось по-іншому, очі вже малювали картинки руйнувань, а психіка відштовхувала все це:
– Не може бути!! СВІТ НЕ ДОПУСТИТЬ ЦЬОГО!
Наша влада попередить! В нас так багато різних служб, які правдиво оцінюють ситуацію і не дадуть, щоб в сучасному світі скривдили мирних людей! Я й досі чую слова своїх знайомих, які чула в середу 23 лютого: “Войни не будет! Точно не будет!” Бо коли ти говориш про війну, ти відчуваєш себе дурнем.
Але… СВІТ ДОЗВОЛИВ! СВІТ ДОПУСТИВ!!!
І весь світ зараз спостерігає страшну історію – знищення українців! Для багатьох – це просто фото і відео з фільмів-катастроф.
Нас же не просто скривдили, нас підбили, когось вбили, когось замордували!
За весь час, коли вся Україна була оточена ворожим військом і була зовсім поруч від мого дому, я жодного разу не чула інструкцій як діяти, окрім збирання тривожної валізи.
Розумієте, що відбувається???
Жодної, абсолютно жодної дії для людей, щоб попередити геноцид!!! Ні перед війною, ні навіть за останні 8 років війни, коли були зрощені ОПЖ, шарії, суркіси, мураєви, коли не було ніякої військової підготовки населення ні в школі ні цивільному населенню.
Тобто ми жили, не підозрюючи, що відбувається і що може відбутись.
І кожна родина, щоб спасти себе саме в Бучі, от саме в Бучі мала подбати про своє спасіння сама!
Я не буду описувати, що ми пережили і як втікали, бо люди, які залишились ще надовго пережили пекло.
Я впевнена, що ми спаслись, бо мій чоловік кіпішував, от саме кіпішував (іншого слова не підберу) останній місяць, останній тиждень, останній вечір, в середу, що я маю спасти дітей!
Коли ми лягали спати ми вирішили, що в четвер в обіді ми поїдемо тимчасово у Львів, бо запах війни був у дверях.
Але о 4 ранку мене збудили поруч вибухи, зовсім видні з вікна. Бомбили аеропорт, відразу і поруч.
Мої діти живі, бо ми були попереджені моїм чоловіком, що буде відбуватись: вбивства, мародерство, гвалтування.
Я не хотіла вірити його словам, але все відбулось набагато гірше, набагато страшніше! І те, що ми живі – це просто випадковість і наша особиста оперативність!
Зараз мене переповнює ненависть та лють до тих виродків з атрофованим мозком, в якому тільки дві працюючі точки: ” виполнять приказ безоговорочно” і “грабить, убивать, насиловать!”
