Розумієш, брат, я відкриваю цю чортову сторінку штабу ООС і читаю. Кожен раз. Кожен довбаний день. Це вже як ритуал, як ранкова, найсмачніша сигарета і перший ковток гіркої кави, хай їй грець, шо ж я на неї так підсів, мля.
Страшно мені. Ссикотно, як на перший обстріл. Нє, брешу, як на другий, бо на перший ти ще не знаєш, що тебе чекає, і такий весь хоробрий, типу “мені все похуй, перед пацанами головне не лажануться”, а ось на другий – ти Вже знаєш, як це, коли лягає поряд, і ти розумієш, що всі твої два накати – то хуйня для 122.
Мені страшно, як на другий обстріл або в перший відпустку-з-війни.
Бо якщо з обстрілом ти рано чи пізно освоюється, тільки постійно, коли єошат, хочеться курити і ссать – то з відпусткою біда. Бо у відпустці хочеться нікого не прибити, ну або прибити, але не сісти в тюрму.
Мені страшно, чесно, бо там, за цими екранними літерами “зведення” – гарячий метал, холодний метал, крижані ноги, сів тєплак, бруд, сажа, дим і “спалах, спалах!” І в самому кінці – там завжди про тебе говорять.
Ти іноді трьохсотий. Тобі осколком потрапило в стегно, і ти сичиш, лежачи на боці, і спльовують в’язку металеву слину, поки почнуть обколювати дірку новокаїном. І ці дебіли іржуть, сцуки неприємні, заєбали, валіть нахер на вулицю, побратими хєрови, і вони звалюють, штовхаючись в дверях плечима, автоматами і ідіотськими жартами “янгол-охоронець промазав”. І своїми військовими, блякло-зеленими недовгими долями.
Ти іноді двісті. Ти іноді – двісті, брат, і мені нема чого сказати, хулі тут говорити?
Що ти був хорошою людиною і віддав життя за те, щоб я міг водити дитину в садок, а не в підвал?
Так ти і так це знаєш … знав. Що ти любив сім’ю, а ще – синій “Ротманс”, холодне пиво і каву, хай їй грець?
Але найчастіше ти – це ти. Ти подзвониш поспіхом додому, мала навтикала, шо вчора не передзвонив, потім зіпхнеш кота зі спальника, сунеш в кишеню пакет сємачек і запасний аккум для Мотороли, вилізеш назовні, зіщулився і потопаєш на СП, натягнувши шапку нижче і обмацуючи близький горизонт блякло-зеленими очима .
І я не знаю, хто зараз з того боку навалює по твоєму опорнику з “Утеса”, і куди він сподівається потрапити, і з чого вирішив, що отвєтка не прилетить. Я тільки знаю, що, коли включаться “дашки” і стєганут іскрами по голій посадці – з нашого боку працювати будуть ті, хто сьогодні в наряді: ти, Віра, Бог і Смерть.
Віра, бо я вірю, що їм усім – піздец.
Бог – бо ти робиш його роботу.
Ну а Смерть …
А Смерть просто служить в ЗСУ на контракт.
