“Мама по Скайпу”: що робити з дітьми заробітчан?

Коли одного 11-річного учня львівської школи попросили намалювати портрет батьків, він намалював маму у вигляді доларової купюри.

Ця ситуація трапилася психологу Мар’яні Нич в одній зі львівських шкіл. Такий прийом психологи використовують, щоб глибше зрозуміти природу проблем дитини, пише BBC Україна.

Хлопчика виховували бабуся з дідусем, тому що його батьки вже кілька років працювали за кордоном. Мама виїхала, коли він ще не ходив до школи. Він добре вчився, не мав проблем з поведінкою, був гарно забезпечений і, завдяки бабусі й дідусеві, відвідував різні гуртки.

“Хто така мама? Мама – це та, хто присилає сім’ї гроші”,

– коментує внутрішній світ дитини психолог.

Часто ЗМІ нав’язують шаблон, “що всі діти трудових мігрантів ведуть асоціальний і споживацький спосіб життя”, – розповідає колега Мар’яни Нич – Ярина Хомчій з благодійного фонду “Запорука”, який займається проблемами мігрантських сімей.

Нагадаємо, що в Італії прийнято закон, що захищає неповнолітніх мігрантів

За її словами, у дітей заробітчан справді іноді виникає залежність від присланих з-за кордону грошей, бувають випадки “девіантної поведінки”, але це стосується далеко не всіх.

І таким дітям можна бодай частково допомогти, але потрібно заручитися підтримкою їхніх родичів і вчителів, кажуть у доброчинному фонді.
“Проблема з жіночим обличчям”

Офіційних даних про те, скільки дітей в Україні виростають у неповних заробітчанських сім’ях, немає, але мова йде про мільйони.

З цим погоджуються як і соціальні працівники, так і уповноважений президента з прав дитини Юрій Павленко.

Депутат парламенту Ігор Єремеєв каже, що йдеться про 8 млн сімей, позбавлених через трудове емігрантство одного з батьків. За його даними, це близько 4 млн дітей, майже 10% населення.

“Вони, по суті, втратили сім’ю і залишилися сам на сам із собою”, – каже депутат, порівнюючи цю ситуацію з повоєнним поколінням сиріт.

І хоча за даними Міжнародної організації з міграції дві третини українських мігрантів – чоловіки, про трудове мігрантство говорять як про “проблему з жіночим обличчям”. Адже саме жіноча міграція найтяжче позначається на сім’ях. І чим молодша дитина, тим більша травма від розлучення, кажуть психологи.

Часто все, що залишається таким дітям, – спілкуватися зі своїми матерями по телефону чи через Скайп.

Частково тому нині інтернет є практично в кожному західноукраїнському селі – навіть там, де регулярно пропадає світло.

Що робити?

На думку депутата Єремеєва, в держави є два шляхи, щоб вирішити проблему соціального сирітства. Зробити, щоб батьки не виїжджали за кордон, і організувати систему догляду за тими дітьми, чиї батьки вже на заробітках.

Про те, що держава поки що не справляється ні з першим, ні з другим, не приховують навіть на найвищих рівнях.

“Діти трудових мігрантів дуже рідко підпадають під соціальний супровід, бо фахівець не знає, що з ними робити”, – каже Юрій Павленко.

За його словами, нині держава надає соціальний супровід лише 300 тисячам сімей у складних життєвих обставинах. Однак діти заробітчан офіційно не підпадають під таку категорію. Та й допомагати цим дітям треба по-іншому, адже йдеться передусім не про матеріальну допомогу, а психологічну, каже уповноважений президента.

В тому, що держава може власними силами ефективно допомогти таким дітям, сумніваються в українському представництві Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Голова представництва Юкіе Мокуо пропонує запровадити державне замовлення на соціальні послуги, яке б виконували громадські організації. На її думку, неурядові структури працюватимуть ефективніше й масштабніше.

У доброчинному фонді “Запорука” погоджуються, що це було б хорошим кроком, однак кажуть, що передусім держава має розвинути сам інститут соціального замовлення.

“В першу чергу держава має визнати проблему і взяти на себе відповідальність за неї”, – каже Ярина Хомчій, додаючи, що державі буде чому повчитися в неурядових організацій.

За її словами, варто звернутися до прикладу Італії, де неурядові структури, які працюють в соціальній сфері за державні гроші, підпорядковуються безпосередньо міністерству.

Своїми силами

Тим часом проблемами дітей мігрантів поки що більше займаються саме недержавні організації.

Вже протягом 20 років з такими дітьми працює Українська греко-католицька церква, більшість прихожан якої зосереджені якраз на Заході України, де ця проблема стоїть найгостріше.

УГКЦ має центр допомоги дітям заробітчан в Україні, а також відкрила українські школи для таких дітей за кордоном: в Італії, Португалії, Іспанії та Греції.

“Навіть найкраща державна програма… не зможе дати дитині те, що повинні дати тато і мама”, – каже очільник УГКЦ Святослав Шевчук.

За його словами, заробітчанство батьків виховує у дітей споживацьке ставлення до тата і мами. І навіть після повернення на батьківщину відновити в сім’ї любов і теплі стосунки часто буває неможливо.

“Та що потрібно цій дитині?”

Про те, як нелегко допомогти таким сім’ям, з власного досвіду знає і психолог “Запорука” Мар’яна Нич.

Одна з головних перепон у її роботі – це необхідність достукатися до дитини через кордон родичів і вчителів, які часто “відсторонюються”, як каже психолог, аби приховати проблеми дітей.

“Бували такі моменти, коли педагогічні працівники зауважували: та що потрібно цій дитині? В неї все є, в неї задоволені потреби, вона забезпечена, в неї вищий рівень достатку, ніж навіть у самих педагогів”, – каже пані Нич.

Щоб зменшити психологічні травми в дітей, психолог радить батькам, які вирішили їхати за кордон на заробітки, усвідомлено і відверто поговорити про свої плани з родиною.

“Дуже важливо це все проговорити, підготуватися до цього, прийняти ці обставини, за яких сім’я буде проживати, сформувати для себе свого роду сімейний міграційний проект”, – каже вона.

Таких виважених і відвертих сімейних розмов бракувало саме в перші роки трудової еміграції в 1990-х, коли люди їхали на рік-два, а залишалися на 10 років, додає експерт.

“Мамо, чого ви плачете?”

Та все ж громадських ініціатив, які б допомагали дітям мігрантів впоратися зі складними обставинами, явно недостатньо як на багатомільйонну армію таких дітей.

Замовчування проблеми видно хоча б по тому, що тема заробітчанських дітей практично відсутня в сучасній культурі. Документальний фільм “Жінка-банкомат” від студії “1+1”, книжка Мар’яни Савки “Мама по скайпу” та кілька відеороликів з нецензурним і місцями чорним гумором – практично все, що вдалося знайти на цю тему.

В одному з таких відео, що поширюється в інтернеті, молодий лобуряка, якого грає львівський співак і комік Дзідзьо, говорить по телефону з мамою, яка працює в Італії на заробітках: “Я купив джип за 300 баксів. Мамо!.. А де я гроші взяв? Снився дід і казав, щоб ви цього року не здумали ставити йому пам’ятник”.

І після короткої екстремально лайливої суперечки істеричним тоном додає в трубку: “Чого ви плачете, чого ви ніколи в мене не вірите?”

Та вже через хвилину у хлопця знову все гаразд: машину куплено, а мама – поза зоною досяжності.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

three × two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh