Авторські статті

Любити ворога – зовсім не означає потурати його злочинним схильностям

Про таїнство Різдва, про силу любові та віри розмовляємо з українським церковним та громадським діячем, науковцем, письменником, Архієпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченком).

? Владико, яке ставлення Церкви та Вас особисто до нинішніх подій в Україні – зокрема революційного Майдану? Чи повинні люди повставати проти влади, яка не відповідає їхнім уявленням про чесність та справедливість?

? Християнство – релігія безкомпромісної самопожертви. Взірець самого Спасителя, повторений тисячами мучеників за віру, вчить нас не йти на жодні компроміси зі злом. Любити ворога – зовсім не означає потурати його злочинним схильностям. Навпаки! Любов до ворога вимагає звільнити його від поневолення гріхом, усунути з посади, яка провокує до обману, насильства. Адже хронічного алкоголіка ніхто не ставитиме барменом. Педофіл не повинен працювати вихователем, садистові не місце в силових структурах, а злочинцеві повинен бути закритий шлях до адміністративних посад. Відсторонити цих осіб від джерел небезпеки для суспільства – акт християнського милосердя не лише до потенційних жертв, але й до самих осіб із деформованою психікою.

Кожна нація, не лише українська, проходить випробування на зрілість, коли виявляється змушеною виправляти деформації в системі державної влади та звільняти її від фахово непридатних до адміністративної служби осіб. Ці процеси відбуваються в постколоніальній Африці, в Камбоджі, в Таїланді набагато драматичніше, ніж у нас. Солідарна участь в оздоровленні системи влади – це знак Божої довіри до нас як нації. І, звичайно ж, випробування: чи зуміємо ми в хвилину небезпеки виявити християнську солідарність, разом протистояти викликам часу? Церква вітає тих, хто не тікає від випробувань, а гідно відповідає на виклик.

? Як маємо ставитися до тих, хто сьогодні віддає злочинні накази ? бити людей, проливати кров. Чи маємо й ми самі боротися з ними, а чи – сподіватися на волю Господа?

? Покладаючись на волю Господа, ми маємо здійснювати її, змінюючи довколишній світ на краще відповідно до євангельської системи вартостей. Апостол Яків наголошує: “Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва!” (Як. 2:26). Християнська віра реалізується у справах милосердя: в захисті невинно скривджених, у запобіганні кровопролиттю, у протистоянні аґресії. “Я не мир принести прийшов, а меча” (Мт. 10:34), ? попереджає Христос, і чекає від нас не пасивного очікування чуда, а діяльного утвердження справедливості. Коли це необхідно – застосування сили в протистоянні насильству.

? Чи добре є те, що на велике свято – Різдва Господнього – чимало українців буде у Києві на Майдані, а не вдома у своїх оселях, як того вимагають прадавні традиції?

? Ми не знайдемо жодного церковного правила, котре би приписувало в надвечір’я Різдва Христового лишатися вдома. Церква справді схвалює й підтримує традицію, що єднає всі народи євроатлантичної цивілізації, ? використати різдвяні свята для родинної зустрічі. Але за однієї умови: ця зустріч не повинна перешкоджати участі членів родини в загальноцерковній молитві, в святковому богослужінні. Свято починається в церкві, в церковній громаді. Таким чином свято заохочує відчути себе частиною великої християнської спільноти, поєднаної відкупительною жертвою Ісуса Христа.

Київський Майдан реалізує наше відчуття цієї спільноти, відповідальність перед нею. Він допомагає відкрити в нації велику родину, кличе розширити затишний родинний простір до краю світу, де лише живуть українці. Може, в цьому найбільша провіденційна сила Майдану – у прагненні повернути загублене відчуття єдності через відкриття центру єднання: Немовлятка Христа у вифлеємському вертепі. Це місія, задля якої варто лишити дім.

? Владико, Ви – один з перших серед церковних діячів, хто відкрито підтримав повалення пам’ятника Леніну в Києві. Чи вважаєте цей пам’ятник втіленням зла? Чи вважаєте, що навіть “сувеніра” з поваленого боввана не слід приносити до себе додому?

? Не варто ставитися до пам’ятника Леніну й сувенірів із нього з забобонним страхом. Але й оцінювати його як суто мистецький твір не можна. Антинаукова за своєю суттю, комуністична доктрина сформувала до середини ХХ ст. своєрідну квазірелігію із власними обрядами (“звіздини”, урочиста реєстрація шлюбу, прийняття в піонери, жовтенята), сакральними об’єктами (пам’ятники, портрети, реліквії вождів, братські могили, вічний вогонь), жерцями (парторги), календарем свят. Пам’ятники Леніну були центральними об’єктами цього культу. Їхнє збереження символізує домінування в Україні совєтського стилю життя з притаманним йому культом – за своєю природою поганським, ворожим християнству.

Яку умову ставив Бог перед виведеним із Єгипту народом, обіцяючи йому вільне, самостійне, щасливе майбутнє в Ханаані? “Понищите всі їхні [поганські] зображення, і всіх литих ідолів їхніх понищите, і всі їхні висоти поруйнуєте” (Чис. 33:52). Звільнення від забобонних вірувань, від язичницьких образ?в, пам’ятників, священних височин – неодмінна умова початку нового життя. Старі ідоли не є культурною спадщиною – це спадкова хвороба, одужання від якої вимагає радикальних дій.

? Нещодавно у Харкові Ви відправляли панахиду за Степаном Бандерою. Ким для Вас особисто є постать Бандери?

? Панахиди за Степаном Бандерою ми відправляємо щороку – і в Свято-Дмитрівському храмі на Полтавському шляху, і біля пам’ятного знака воїнам УПА на старому харківському цвинтарі, перетвореному комуністами на “Молодіжний парк”. Двічі мені випадало відправляти й у церкві Старого Угринова, де свого часу служив батько Степана – греко-католицький священик Андрій Бандера. І я завжди наголошую у проповіді, що формування провідника ОУН (р) як цілісної особистості, послідовної в служінні рідному народові, було б неможливим без визначальної ролі батька, о. Андрія, без традиційного релігійного виховання.

Не скажу, щоб на панахиду ввечері 1 січня збиралося багато людей. Перший день нового року не вельми відповідний для масових богослужінь. Але це допомагає розрізнити демагогів, схильних зловживати націоналістичною риторикою, і тих, для кого постать Степана Бандери втілює щирі особисті переживання й кличе реалізувати їх у вчинках, гідних пам’яті спочилого.

Зустріч із Бандерою вимагає духов¬ної сили й інтелектуальної наснаги, здатних перемогти старі совєтські міфи, поширювані в наших краях реґіональними ЗМІ. Для мене особисто великою допомогою у відкритті справжнього Бандери були зустрічі з учасниками УПА, ветеранами ОУН, яких можна було зустріти чи не в кожній нашій громаді на початку їхнього формування. Приїздиш до чи не найбільш “червоного” району на Харківщині, Куп’янського, і раптом дізнаєшся, що скромна бабуся з нашої тамтешньої громади – соратниця Олени Теліги по націоналістичному підпіллю. А про одного з організаторів Покровської громади в Цюрупинську (історичних Олешках) я лише згодом довідався, що в 1940-рр. від був близьким помічником генерал-хорунжого Романа Шухевича. У Львові я зазвичай зупинявся в помешканні подружжя Костюків – колишнього партизана й зв’язкової УПА. Пані Слава Стецько ж ніколи, перебуваючи в Харкові, не обминала нашого храму. Добрі стосунки збереглися і з її наступниками у проводі ОУН (р).

На жаль, більшість моїх земляків позбавлена такого особистого досвіду. Їм важко подолати психологічний бар’єр поміж сформованими життєвими стереотипами й духовною спадщиною провідника ОУН. Тут потрібна допомога – вдумлива, компетентна й чуйна. Церква покликана надавати таку допомогу, єднаючи суспільство – плекати поміж людьми мир, про який сповіщали ангели у Вифлеємі. Пригадаймо, як вони співали: “Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!” (Лк. 2:14). Щире прославлення Бога неможливе без духу злагоди й доброї волі. Тому звільнення образу Бандери від його демонізації – це важливий складник суспільної місії Церкви в Україні, спрямованої на викорінення взаємної порізненості й ворожнечі.

? Що Ви хотіли б, аби змінилося у святкуванні Різдва власне на Харківщині? Подейкують, що на Сході України Свята Вечеря з м’ясом і горілкою – доволі часте явище. Чи правда це?

? Щодо Різдвяного посту, я б міг зауважити, що на Сході України його дотримуються суворіше, ніж на Заході. Хоча, безперечно, того багатства традицій, які демонструє карпатське чи волинське село, слобожанське місто, а тим більше донецьке селище не може мати не лише через руйнівну дію безбожницького режиму, але й через молодість нашого етнографічного реґіону. Чимало традицій, принесених переселенцями з Правобережної України в XVII-XVIII ст., тут редукувалися, починали жити новим життям, видозмінювалися. У нас колядують лише ввечері в перший день Різдва, але вранці на Різдво ще в моєму дитинстві існував звичай “рождествувати” ? ходити по хатах зі співом святкового тропаря. В надвечір’я Нового року дівчата щедрували, а вранці 1 (14) січня хлопці ходили посівати.

Але десятиріччя, проведені без церкви, без релігійного виховання не минули марно. Горілка, здатна зруйнувати найкращу традицію, стала сприйматися за неодмінний атрибут свята, а давній звичай “носіння вечері” хрещеним батькам на Святвечір не раз переростає в бучне застілля. Хоча в кожній громаді можна знайти людей, які донині нічого не їдять до першої вечірньої зірки, а на свят-вечоровий стіл ставлять лише традиційні пісні страви: кутю, узвар, капусняк і т.д.

Нерозв’язною проблемою, успадкованою з минулого, є втрата живого зв’язку родини з церквою. Реґулярно ходять до храму не більш як 3 відсотки тих, хто вважає себе за православних християн. Дуже рідко ходять до церкви родинами. Для людини молодшого або й середнього віку відвідини храму – це виняткова подія. А духов¬ний світ не терпить порожнечі. Ось і заповнюється порожнеча ерзацами, покликаними заглушити тугу за Богом – природний інстинкт кожного з нас, Адамових нащадків.

? Що Вас найбільше болить зараз, у період цьогорічного Різдва?

? Мабуть, мені, як і багатьом іншим, болить насамперед те, що ми й досі вагаємося, боїмося йти вперед. Знов і знов перепитуємо себе: чи скінчиться цей період? Чи здобуде нація перемогу? І за цими питаннями ховаємося від рішучих дій.

Старий Завіт пропонує нам суворий застережний приклад: Лотова жінка через свої вагання не змогла врятуватися від катастрофи й застиг¬ла соляним стовпом. Сам же Христос застерігав: “Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!” (Лк. 9:62)…

Різдво Сина Божого й відкриває джерело нашої могутности – з нами Бог! Тож якщо в нас стане снаги й мудрості співдіяти Йому, не збочувати з дороги християнського служіння, пильнувати заповідей у повсякденному житті й послідовно, неухильно боротися за справедливість – євангельську справедливість! – діяти злагоджено, солідарно, то немає сили, здатної нас перемогти! Бо ? з нами Бог!

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.