Дехто вхопився за атаки ісламістів, щоб асоціативно заплямити всі релігії. Але християнська віра може відіграти ключову роль у пробудженні Заходу від сплячки.
Велика кількість людей, що прибувають на узбережжя Європи – чи то біженці, чи економічні мігранти – і поява зла ІДІЛ, а також інших ісламістських екстремістів, надихнули історика Найла Фергюсона порівняти на сторінках «The Sunday Times» нинішній стан Європи до прибуття германських племен і гунів Центральної Азії до воріт Риму в 5-му столітті.
Безсумнівно, є точки дотику між Західною Римською імперією тоді і Європою сьогодні. Ми маємо таку ж декадентську і дилетантську популярну культуру, де задоволення вимоги “хліба і видовищ” тримає населення в стані спокою у нескінченному потоці спорту, розваг і азартних ігор. Існує той же цинізм щодо віри і цінностей, які проростають з неї і та ж втома, старіння культур. Але ми маємо бути обережними щодо анахроністичності і звинувачування Риму у всіх наших мнимих достоїнствах і недоліках. Вельми дивно, що дехто, замість того, щоб бачити християнство як частину відповіді на становище Європи, використовують цю можливість, щоб асоціативно заплямити всі релігії, незалежно від фактів історії.
Особливо неточно є взяти гостро антиклерикального Едварда Гібона, періоду занепаду і руйнування Римської імперії, як надійного вказівника для порівняння ролі християнства в Римській імперії тоді до прибуття ісламістських екстремістів поміж нас тепер. Як Ларрі Сідентоп добре показав у своєму «Винаході особистості», не було “світської” культури в давнину. Все, що у нас було, було релігіями сім’ї, племені, міста або імперії, і Рим не був винятком. Адже і Цезар, як багато правителів стародавності, вимагав божественності, і на момент виникнення християнства, його величали Dominus Deus (Господь і Бог).
Саме це спричинило так багато біди у ранній Церкви. Вона почитала його, як імператора, але відмовляла йому в божественній почесті і поклонінні. Це просто неправильно стверджувати, що сила “світського” Риму була підірвана прибуттям монотеїстичного християнства. Також сильно оманливим є порівнювати пацифічне раннє християнство з насильницьким екстремізмом ІДІЛ та іншими ісламістськими угрупованнями. Що найважливіше, християнство замінило спільні культи сім’ї, племені та міста глибокою особистою духовністю і можливістю належати до безкласової і універсальної спільноти.
Як говорить нам Сідентоп, це те християнство, що дало нам ідею “особистості” та його чи її свободи і цінності. Якщо християни не завжди були вірними цьому баченню, то це не привід для того, щоб робити помилкові порівняння з тоталітарною системою, такою як радикальний ісламізм, де є мало можливостей для особистої свободи і навряд чи хоч трохи для внутрішнього форуму совісті. Сідентоп також показує, що секулярність вийшла з християнських ідей про повагу до совісті і з непримусового характеру раннього християнства, а не від можливих язичницьких попередників, як люблять стверджувати ненависники християнства.
Справа в тому, що від найгірших актів нападу вандалів і гун Рим врятував Папа Лев Великий, і, як філософ Макінтайр нагадує нам, що свічку освіти тримали запаленою в середньовіччі бенедиктинці і інші релігійні громади. Ми з впевненністю потребуємо таких державних мужів сьогодні, як Конрад Аденауер і Роберт Шуман, які бачили для повоєнної європейської інтеграції потребу християнської моральної основи. Ми потребуємо також Івана Павла II, роль якого у звільненні країн Східної та Центральної Європи від чужої ідеології не потребує нагадування. Там, безумовно, є зазіхання і наплив пітьми, але християнство є світлом, яке може освічувати і, врешті-решт розвіяти її. Безперечно, молитися за Бенедикта чи Войтилу, але хто хотів би ще одного Нерода чи Доміціана?
Фергюсон справедливо зазначає порожнечу торгових центрів та закладів культурних розваг. Але він не згадує про хаотичний стан сімейного життя, викликаний плутаниною свободи з лібертаріанізмом. До цього ми можемо додати жалюгідний символізм тих, хто намагається оплакувати жахливу жорстокість, але без точки відліку, без ніякої системи переконань, а тільки тьмяним побоюванням чогось трансцендентного. Як Джон Генрі Ньюмен описав це словами апостола, “не маючи надії і без Бога в світі”. Чому це світська П’ята республіка повинна проводити поминання жертв в славному соборі Нотр-Дам, а не (скажімо) в цілком світському і безликому Центрі Помпіду? Чи може це бути ключем до тієї ролі, яку християнська віра може відіграти в наданні допомоги Європі, щоб розбудити її зі сплячки, зберегти сили і надати допомогу в її моральному і духовному оновленні?
Правда є в тому, що Європа потребує відновлення її величавої повісті за домогою якою жити, визначати, що є правдою, добром і користю для народу. Панацеї марксизму і фашизму принесли жахливі страждання її народу. Тепер є загроза іншої тоталітарної ідеології. По-справжньому плюралістичний простір може бути гарантовано тільки внутрішньо християнськими ідеями гідності людської особистості, повагою до совісті, рівності людей і свободи не тільки вірити, але й проявляти свої переконання в публічному просторі, без дискримінації чи насильства до тих, хто не поділяє їх. Миттєві самозадоволення і нескінченні розваги не сприятимуть сучасному європейському виживанню більше, ніж вони служили давньому римському. Потрібна етика служіння, самовідданості й жертовності заради загального блага. Багато хто впізнає у цьому вчення Учителя з Галілеї, а не поганства, стародавнього чи сучасного, ніякої ідеології, світської чи релігійної.
Немає такого поняття, як нейтралітет чи безвартісний процес стосовно цих питань. Екстремісти визначились, що є їх цінностями і звідки вони походять. Чи ми маємо щось протиставити? Інститути, культура, досягнення та цінності Європи можна найбільш легко відчитати з посилань на юдео-християнські традиції, її вчення про цінність особистості, загальне благо і, що найбільш важливо, про необхідність самокритики та оновлення. Це час для того, щоб повернути собі його, в найширшому сенсі, як джерело наших цінностей, щоб визнавати його і запропонувати всім людям доброї волі як основи для спільної роботи для відкритої, але згуртованої Європи. Чи має хтось інші життєздатні альтернативи?
Єпископ Майкл Назір-Алі,
