Лише через сім років життя в Мілані я побачила місто, – історія заробітчанки

Не всім заробітчанам живеться «солодко». Однією з таких була наша сьогоднішня героїня Марта.

Коли саме Ви поїхали на заробітки та що Вас до цього спонукало?

– Це було в далекому 2005 році. Тоді, після смерті чоловіка, я перестала бачити сенс життя. Був такий період, коли й сама хотіла померти, аби тільки не залишатися сам на сам з думками і тим горем. Проте якось тримали діти, хоч і пороз’їжджалися по світі, допомагали сусіди.

Я майже півроку ходила, як у воду опущена, навіть не могла знайти собі місця. Тоді одна знайома запропонувала поїхати з нею на заробітки в Італію. А що робити? Я погодилася, аби тільки не сидіти в чотирьох стінах.

Знайома знайшла людину, яка виготовила нам «липові» документи та пообіцяла влаштувати там на роботу й перевезти через кордон. Проте за усе довелося заплатити аж півтори тисячі євро.

На той час це були великі гроші. Щоб їх зібрати, я продала корови, свині, коня та дрібну птицю і ще й була змушена позичити частину. Проте є жінки/дівчата, які зичать усю суму, а потім ще й віддають з процентами, тому мені, можна сказати, пощастило.

– Не боялися віддавати таку суму невідомій людині?

– Боялася, а чому ж ні? Проте чоловік взяв частину за оформлення документів, все інше ми віддали безпосередньо перед поїздкою.

– Як тривала сама поїздка?

– Нас, людей 15, посадили у бус і повезли. Попередили зразу, аби не брали багато одягу. Перед кордоном кожному вручили дозволений максимум сигарет та алкоголю – так перевізники заробляють додатково.

На самому кордоні довелося заплатити митникам по 5-10 євро, аби нас не сильно перевіряли та не прискіпувалися до документів, а там, після печатки у паспорті – довгоочікувана свобода й нове життя… як воно здавалося на перший погляд.

– Чому тільки здавалося?

– Бо насправді все зовсім не так, як здається. Може хтось і потрапляє в гарні умови, до гарних роботодавців, проте це лише одиниці, винятки з правил.

– Куди потрапили Ви?

– Спочатку нас поселили у двокімнатну квартиру. Ви хоч уявляєте собі – чоловіки та жінки, 15 людей, у двокімнатній квартирі. З роботою було трохи проблематично. Спочатку «розіпхали» тих, у кого майже ідеальне здоров’я та хто може важко працювати фізично (хоча дивуюся, куди вже важче?). Інших працевлаштували десь через тиждень.

Я потрапила до чоловіка, за яким потрібно доглядати. Ха, звична справа, подумаєте ви. Можливо, проте він не лише був хворим фізично, але й частково психічно. Деколи міг насварити, обматюкати, штовхнути, пробував і вдарити, але, на щастя, вдавалося втекти в ті моменти. Так я відмучилася сім років, доки він не помер.

– Не пробували піти на іншу роботу?

– Куди? Заробітчани тут мають суворо визначені місця. Перейти можна тільки тоді, коли людина поїхала з місця, або коли ти сам собі знайшов клієнта. Всі інші варіації майже неможливі.

До того ж, в мене був настільки сильно завантажений роботою день, що шукати нове місце я не мала як і коли.

– Скільки Вам платили і скільки годин на день Ви працювали?

– Це навіть смішно і страшно згадувати. З сином того чоловіка ми домовилися на восьмигодинний робочий день з одним вихідним на тиждень. Проте я допустила суттєву помилку, яка перетворила сім років мого життя на пекло. Я погодилася жити в домі того чоловіка.

Тоді я була необізнана, частково залякана. Коли я почула, що за квартиру треба платити майже половину місячної зарплати, то думала, що то дуже багато і, що вже краще ті гроші зекономити. Проте таке рішення перетворило мене на раба. День у день від самого ранку і до світанку, без вихідних та вільного часу я працювала на пана (бо по-іншому його не назвеш).

От тільки, як тепер каже молодь, «прикол» у тому, що платили мені за вісім годин шість днів на тиждень, весь інший час я працювала безкоштовно. Будь-які спроби поговорити про підвищення зарплати закінчувалися сваркою та нагадуванням, що я живу в їх домі.

Хоч так і не можна казати, але я була дуже рада, коли той чоловік помер і в моїх послугах сім’я більше не потребувала. Я ніби вирвалася з клітки. Навіть легше було дихати.

– Знайшли іншу роботу?

– Так. Проте шукала виключно на окремо домовлені години. Взяла кілька будинків на прибирання та готування їжі. А на оренду квартири грошей я вже не жаліла.

Знаєте, лише через сім років після життя в Мілані я його побачила вперше. Яке це красиве місто, ви навіть не уявляєте, скільки там всього гарного, незвичного, неймовірного! Це божественне місто!

Тоді я поклялася собі, що більше ніколи не житиму в домі з паном і не працюватиму більш ніж вісім годин на добу. А для чого? Мої діти влаштовані й теж живуть в Європі, в Україні у мене вже немає дому – я всюди і від усіх вільна.

– Як Ваше життя влаштоване зараз?

– Прекрасно! Я живу в Італії законно, маю роботу, яка мене не сильно обтяжує, проте дозволяє непогано заробити. У вільний час я відпочиваю, подорожую, гостюю у дітей. Я заслужила це життя і абсолютно ним задоволена.

Джерело: Христина СЛОТА, “Терноград”

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

seventeen + 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh