Листопад 2015-го тільки розправляв плечі. Ми з донькою піднялися вулицею Інститутською та повернулися назад до Хрещатика. По старій бруківцi вільно гуляв бродяга вітер.
Головною вулицею Київа йшов сивий, наче сама Софія старий. Просто йшов. Наодинці. Без жодного охоронця, взагалі без будь-якого супроводження. Він мовчазно розглядав тротуар, про щось думав та штовхав ногою маленький камiнець.
– Сонечко, знаеш хто це?! – Я пошіпки запитав доньку.
– Папуль, а хто? – Ліза озирнулась на старого.
– Це Левко Лук’яненко!
– А хто це?
– Легенда нашої державності! Герой України!
Я не люблю когось напружувати, але цього разу я пiдiйшов до чоловіка у старiй сірiй куртці.
– Доброго дня, пане Левко!
– Доброго! – старий пiдняв голову та глянув на мене, – Слава Україні!
– Героям Слава!… Вибачте! Чи можнa з вами сфотографуватись?
– Ви з фронта? – Лук’яненко втомленими очима подивився на мене.
– Так.
– А звідкіля саме?
– Тридцять сьомий батальйон. Запоріжжя… Але зараз ми у районі Чермалика.
– Добре синку! – пан Левко знов пiдняв очі вдивляючись, та важко зітхнув, – Бережіть Україну хлопці! Вона в нас одна!…
Саме ці слова, «Бережіть Україну хлопці! Вона в нас одна!», не дають спокою…
