Латинська Америка у фотографіях : від Мачу-Пікчу до Ріо

Незвичайність подорожі полягала в тому, що не було ніякого плану, маршруту, бронювання готелів, квитків, уявлень про місця, куди потім довелося дістатися. В більшості випадків це була повна невідомість. Внутрішній компас говорив: потрібно дістатися до Мачу-Пікчу. З реального був квиток до Ріо і обмежений бюджет.

1. Ріо

Все почалося в Ріо. Ріо де Жанейро.

Виходиш з аеропорту, і відразу, як це буває в подорожах, за помахом чарівної палички переносишся в паралельний світ.

10 реалів (€2,5) – стільки коштує дістатися до найвідоміших пляжів міста: Копакабана і Іпанема. Красивий білий автобус з кондиціонерами (від яких протягом 3 хвилин синіють губи – настільки холодно!) везе тобі в потрібне місце. Точніше, їжу і сподіваюся, що потрібне, – поки що нічого не зрозуміло.

Повірити в те, що відбувається і те, що я на іншому кінці земної кулі, було неможливо, а тому я просто перший годину сприймала все, як в самому яскравому і барвистому сні.

Виходиш вранці, годині о 6 з гестхауса, і потрапляєш в мультик про Ріо: гігантські пальми, все яскраве, кольору настільки насичення, що перший час я звикала до такого буйства фарб. Навіть люди там і ті різнокольорові – здавалось, що в цьому місті є всі національності і раси світу.

Для мене Ріо-де-Жанейро – дивовижний симбіоз кам’яних та природних джунглів, коли з балконів будинків ростуть ліани, а між хмарочосами несподівано виникають пагорби і скелі. На тротуарах відбитки кольорів гібіскуса, які просто втоптались в асфальт і стали його природними візерунком. Йдеш далі, повертаєш за кут – ті ж скелі перетворюються в тунелі, по яких їде транспорт.

Концентрат сонця і фарб. А адже це був навіть не сезон карнавалів!

Ще Ріо спортивний і рухливий. Напевно, повільно ходять і дивляться по сторонах там тільки туристи. Всі інші рухаються найрізноманітнішими способами: ролики, скейти, велосипеди. Тут же купа серферів, які вже відкатали рано вранці і наполовину стягнутих з себе гідрокостюмах повертаються додому. Культ тіла тут виразно присутній, причому в досить широкому сенсі – від ідеально натренованих тіл до неосяжних бразильських поп. Кольорові кросівки. Засмаглі тіла. Блиск води в променях сонця. Па велосипедистів на тлі пейзажів пагорбів. Романтично і дуже по-молодіжному.

Кафе. Кава, кокоси. Посмішки. Дуже багато сонця. Звичайно ж, фавеллы. В одну з них я наважилася зайти. Але з приводу їх небезпеки стали жартувати навіть самі жителі цього місця, як тільки побачили що я роблю фото. Техніку, звичайно, зайвій раз там виймати з рюкзака не варто, але і побоювання часто перебільшені.

2. Ілля Гранде

Наступною точкою на карті був острів з таким собі нескладним назвою – Ilha Grande (Великий Острів). Багато років він служив притулком для піратів і це до сих пір дуже відчувається.

Тропічний ліс з несподівано зустрічаються акведуками. Кольорові будиночки, визирають з-за листя бананових дерев. Камені біля берега біля води. Сидять на них чорні грифи безумовно булі є невід’ємною частиною загального антуражу.

Покинута в язниця суворого режиму, побудована в кінці XIX століття, з плином часу опинилася під землею, решітки вікон вплелися коріння дерев. І все це на тлі білосніжного пляжного піску, який аж хрумтить під ногами – наскільки він дрібний і чистий.

Кучеряві хмари, шпилі рибальських човнів, дуже вологе повітря. Все чекала, що з-за рогу з’явиться Джек Горобець. Але… тільки місцеві жителі, серфери, туристичних.

На цьому острові знаходиться один із самих знаменитих пляжів Світу – пляж Lopes Mendez. Діставшись до нього, розумієш, що залишилися ще на планеті Земля куточки, в яких збереглася первозданність природи. І тоді здається, що час тут зупинився.

3. Аргентина. Штат Мендоса. Успаллата

Найяскравіше переживання і, в деякому роді, трансцендентальне для мене: коли я, опинившись на півночі Аргентини у крихітному селі з дивною для нас назвою Успаллата, пройшла 8 км по каньйону – а навколо ні душі.

Успаллата – це малюсіньке село, розташована на шляху, який перетинає Анді, по дорозі в Чилі, на півночі країни і вже зовсім недалеко від чилійської кордону. Зупиняються тут, в основному, туристи по дорозі на гірськолижний курорт або ті, чий шлях лежить далі в Чилі.

Йшла в той день я до місця під назвою Mineral View Point . Ні птахів, ні ящірок – нікого. 1 машина раз у годину проїде, і все. Думок передумалось тоді – ніяка практика так голову не прочистити, як кілька годин наодинці з собою і світом. Дуже далеко від дому.

Скільки йти, не знала, і запитати було ні в кого. Та й англійську там особливо ніхто не знає. Знаків теж немає. Після 3 годин думалося: все, ще 1 поворот і йду назад, ну його в баню, цей в’ю поінт. Йду далі. Знайшла підкову – справжню! І вирішила, що це знак! Довелося йти далі. Ще годину, і в голові – тиша. Взагалі скрізь тиша. Я навіть не відразу зрозуміла, що залишилося всього 2 звуку: моє дихання і мої кроки. Всі… Каньйони і пустеля – вони зовсім інші. На океані шумить вода і каміння, кричати чайки. У лісі – шелестить листя і співають птахи. А тут – кристальний і нерухоме повітря. Палити сонце і стоїть нереальний холод. Той випадок, коли виходячи з дому ти одягаєш на себе всі теплі речі, які є, а в рюкзак кладеш сонцезахисний крем і окуляри. Для мене це було найбільш незвичне.

Все ще йду… Нарешті, у цій тиші з’явився звук машини. Вирішила, що зупиняти не буду – тільки якщо самі запитають, куди мені. До мене наблизився білий пікап, в кабіні – четверо аргентинців в капелюшках і вовняних штанів. Вони просто зупинилися і я мовчки залізла у кузов. Взагалі без слів. На моєму обличчі з’явилася задоволена посмішка, я жадібно вдихнула повітря, натягнула капюшон і з усіх сил намагалася не забути  цей момент. Я знову відчувала себе персонажем якоїсь пригодницької історії. По тілу розливалася приємна порція адреналіну, і вже не так важливо було побачити сам Вю Поінт, скільки проживати і усвідомлювати себе, свої відчуття. Розглядати нових людей. Милуватися новими пейзажами.

Тоді я ще не знала, що коли подорожуєш сам – тобі відкривається набагато більше всього. Напевно, перший-перший раз в житті я нарешті опинилася в подорожі сама.

4. Алтиплано і найбільше в світі солоне озеро Салар-де-Уюні

Подорож без плану або маршруту – це постійна відкритість до зовнішньої інформації. Все, що вам потрібно, – це залишатися спокійним і відкритим до всього, що відбувається навколо.

Частина моєї подорожі довжиною в 4 місяці було відвідування висохлого солоного озера на півдні Болівії.

Сам переїзд з міста Тупиця – місця, звідки стартують всі 4-х денні треки в пустелю, для мене було ще тою пригодою.

Локальний автобус, жодного туриста. Молилася, щоб хоч хтось говорив по-англійськи. Вищі сили, мабуть, почули мої молитви і в автобусі повному болівійців виявилося два аргентинських хлопця, один з яких знав кілька слів англійською. Але просто від цього факту мені вже стало легше. На випадок, якщо я на зупинці вийду в туалет, є шанс, що хоч хто-небудь потримає для мене автобус.

Цікаве відчуття. Ти з іншої сторони земної кулі, їдеш в переповненому автобусі. Над тобою чоловік різким неприємним голосом кричить у спробах продати всьому абсолютно безденежному автобусу якихось бадів. Поруч жінка годує дитину вареним м ясом, всі соки якого вже давно розтікаються по підлозі автобуса. Пахне смаженою цибулею. Автобус як слід трясе, адже ми їдемо по абсолютному бездоріжжі. ІЗ-за брудних штор всередину пробивається палюче сонце, в променях якого видно кількість пилу, яка літає по автобусу. Я натягнула на ніс реглан і сповзла вниз по кріслу.

Дивлюся в запорошене вікно – таке враження, що їдемо просто в нікуди. Дороги, звичайно ж, не було. Здавалось, наш трухлявий автобусик їде просто на піску, а навколо – точно такі ж гори того ж піску.

7 годин стресу і я на місці.

Дуже швидко не на центральній вулиці Уюні. Від інших вона відрізнялася тільки трохи більшою концентрацією безглуздих кафе.

Очевидно було: болівійці намагаються робити бізнес на туристах. На всіх кафешках було написано Pizza Italiana, Pasta, Cappucino. Про якість пропонованих страв писати не варто. При цьому – жодного італійця. І дуууже багато незадоволених тим, що відбувається французів.

Отже, я в Уюні – вже тут, у самому місті, здорово відчувалася висота, а погляд мимоволі злетів до блідо-блакитного болівійському неба.

Наступною моєю пригодою були 3 дні в пустелі. Відчуття того, що ми знаходимося на планеті Земля, просто зникли.

За три дні ми встигли подивитися вулкани, самий великий і вражаючий солончак в світі – солоне високогірне озеро Салар-де-Уюні. Ми ночували в готелях, повністю побудовані з солі. Ми бачили зграйки лякливих вікунья (найближчі родичі лам і верблюдів), спостерігали гейзери на світанку, фламінго в бірюзовій води озер біля підніжжя тих самих вулканів. Багато вітру, багато піску, дуже багато простору навколо. І зовсім сюрреалистичные пейзажі пустельних пагорбів з самої неймовірної форми камінням. Чагарники, колючки, хмари. І багато-багато вітру.

5. Копакабана

Наступним пунктом на моєму маршрути було містечко Копакабана.

Саме за назвою цього болівійського міста і був названий відомий і мальовничий пляж в Ріо. Видовище, треба сказати, ще те: дуже людно і досить брудно. На центральній вулиці постійно стоїть запах різноманітних сортів м яса, які, схоже, смажаться всі в одній каструлі.

Після довгої дороги ми з моїм попутником привели себе в порядок і першим ділом побігли перекусити найближчим до хостелу місце. Підійнялися на дах кафе, сидимо, дивимося на озеро Тітікака, чекаємо замовлення.

Копакабану відвідують, в основному, ті, хто хоче подивитися озеро Тітікака з боку Болівії, відвідати острів Isla del Sol (острів сонця). Це і був мій план на найближче майбутнє.

На наступний день вранці я виявляю себе в черзі на кораблик, що відправляється по озеру на тій самий острів сонця. Руїни часів цивілізації Інків і неймовірна кількість евкаліптів. Нагріті сонцем, вони виділяли неймовірний аромат, в кришталево чистому повітрі. Жовта, зовсім суха трава. Синя гладінь озера. А за ним – снігові піки Анд.

Місцеві літні жінки дуже суворі. Це вам не індуси усміхнені на всі 32 зуба і раділи всьому, що відбувається навколо. Місцеві жінки зовсім нікого в гості не чекали. І якщо вам раптом заманеться пофотографувати їх вбрання (а вони, в основному, ходять в національних багатошарових спідницях і накидках – будьте готові заплатити їм за це парочку болівіано (місцева валюта), і так – це не значить, що вона стане посміхатися вам в камеру!

6. Куско – Мачу-Пікчу

Куско. Схоже, за всю подорож по Латинській Америці довжиною в 4 місяці, це було перше місце, де я по-справжньому відчула, що я нарешті там, де і має бути. Це відчуття ні з чим не сплутати. Мені тут подобалося буквально все, хоча деякі туристи і кажуть, що Куско – дуже туристичне і попсове місце.

Саме звідси починаються всі маршрути трекінгів на Мачу-Пікчу, яких тут кілька.

Звичайно ж, мені хотілося чого-небудь поексклюзивніше, і тому я вибрала Salkantay Track. Названий він на ім’я найвищої точки перевалу Salkantay (4600м), що триває 5 днів і проходить через найбільш мальовничі місця. Але цей трек – це ціла окрема історія.

5 днів пішки через ліси, гори, перевали, снігу. Ще 10 км вздовж рейок залізниці. Через тумані, через тропічні дощі, струмки, річки, мости. Ух, стільки всього.

Дуже масштабно. Це саме ті куточки земної кулі, де у нас залишається можливість побачити всю міць природи. Вразити її масштабами і відчути себе зовсім крихітним і абсолютно вільним одночасно. Такі подорожі назавжди змінюють сприйняття світу і собі. Але відчути це можна, лише повертаючись додому в своє колишнє оточення.

Кульмінацією цієї маленької довжини життя тривалістю в 5 днів, яку ти проводиш в дуже тісній взаємодії з абсолютно незнайомими людьми зі всього світу, стає відвідування стародавнього міста інків – Мачу-Пікчу. Він виявився точно таким, як на листівках і в із документальних фільмах, яких я переглянула досить. Екскурсоводи дуже коротко і буденно розповідають про місцеві руїни, і це зрозуміло, так як кількість туристів просто зашкалює і до часу відкриття біля входу в місто збирається справжнє стовпотворіння. А адже ще не так давно приходять сюди експедиції просто розбивали намети на території самого міста.

Але при всьому цьому Мачу-Пікчу, безумовно, не втрачає своєї унікальності, залишаючись справжнім Місцем Сили. Між руїн постелені майданчики свіжої трави, на яких пасуться дуже милі і розпещені увагою лами. Будьте пильні, відкриваючи свій обід: ці вухасті милі та позитивні абсолютно безпардонно можуть оточити вас, відібравши заповітну апельсинку або яблуко, припасене до обіду.

Мачу-Пікчу, в деякому розумінні, був основною метою всієї моєї подорожі. На шляху до нього було безліч пригод, зустрічей і усвідомлень. Мабуть, самим головним з них стало усвідомлення того, що завжди збуваються тільки наші найзаповітніші, щирі і справжні бажання. І статися це може самим неймовірним і несподіваним навіть для вас самих.

Головне – в цей момент не забути прожити це бажання. Прожити і ввібрати її всіма клітинками тіла, тім самим, дозволивши дива цього моменту ще повніше і більш насиченим, яскравіше. Але і не варто забувати, що сам шлях до нього не менш цікавий.

Всім сміливих звершень!

Валерія Лєснікова

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

2 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh