Знайомимося із Любов Черепахою, одинадцяти разовою чемпіонкою Світу, три разовою абсолютною рекордсменкою світу, три разовою чемпіонкою Європи, яка з 27 по 30 жовтнявиступить у Турині на Чемпіонаті Світу з гирьового спорту.
Коли прізвище та ім’я цієї жінки бачать у заявочному листі змагань суперниці, то вони, зітхнувши з розчаруванням, відходять у бік – знову не вдасться зачепитися за «золото»… Коли ця спортсменка входить до зали змагань, то всі любителі і фанати цього виду спорту починають судорожно шукати клаптик паперу аби отримати її автограф… Коли вона покидає манеж, то це нервує організаторів будь-якого турніру, так як величезна кількість бажаючих з нею сфотографуватися вносить певну плутанину у, здавалося б стабільний, порядок проведення змагань…
Знайомтеся: одинадцяти разова чемпіонка Світу, три разова абсолютна рекордсменка світу, три разова чемпіонка Європи, дворазова абсолютна рекордсменка Європи, вісімнадцяти разова чемпіонка України, чотири разова абсолютна чемпіонка України, двадцяти разова рекордсменка України, три разова чемпіонка Росії, дворазова чемпіонка Білорусі, Італії та Німеччини, чемпіонка Греції, Узбекистану, Польщі, США та Португалії, володар Кубка Європи, Кубка Польщі, Кубка Ломбардії (Італія), Кубка Перемоги (Росія), одинадцяти разовий володар Кубка України, рекордсменка Книги рекордів Гіннессу 2014 року, кавалер ордену Почаївської ікони Пресвятої Богородиці УПЦ та ордену Міжнародної федерації з прав людини при ООН і ЮНЕСКО «Крилатий лев», заслужений майстер спорту України з гирьового спорту, суддя міжнародної категорії ЧЕРЕПАХА Любов Олександрівна.
– Складається враження, що ваше життя, принаймні останні дванадцять років, це така собі казочка про Попелюшку на новий лад із спортивним ухилом… Чи так воно є й насправді?
– Десь так, а десь і ні. Адже, на скільки я пам’ятаю, Попелюшку відразу, після того, як їй підійшла кришталева туфелька, визнали принцесою і у палаці, і за його межами. У мене ж все складалось дещо інакше. Уже у 2002 році я стала чемпіонкою України, «вирвавши» пудову гирю кожною рукою по вісімдесят раз. Почувала себе на помості ніяково, так як почала займатися гирями у тому віці, коли інші стають офіційно ветеранами і підкорюють менші гирі із меншою вагою. Дівчата, що протистояли мені, були молодші за мене на двадцять років. Я перемогла і знову повернулась на ринок торгувати фруктами та овочами. У 2003 році я вперше прийняла участь у Чемпіонаті Світу у латвійському місті Вентспілс. На жаль, реально протидіяти потужним російським та латвійським дівчатам я була не готова і, у підсумку, зайняла лише п’яте місце. Але я вперше виїхала за кордон, хоча й і у «ближній», як його зараз називають. До цього я могла похизуватися тільки дитячою поїздкою до Москви та вже у дорослому віці по українських містах Дніпропетровську, Харкову, Донецьку. І тут прибалтійське місто! «Закордонне» ще за радянськими мірками. У 2004 році, після третьої поспіль перемоги на чемпіонаті України, я вже виїхала до німецького Гамбургу, де, «вирвавши» гирю 226 раз, посіла вже четверте місце. І знову повернулась у рідну Малокатеринівку та на центральний ринок Запоріжжя. Преса гирьовому спорту уваги приділяла обмаль, та й помітних чемпіонів у Запоріжжі та в Україні не було. А потім прийшов 2005 рік, у якому Чемпіонат Світу приймала російська столиця Москва. Це перший Чемпіонат Світу на який я поїхала разом із своєю донькою Вікторією. Вікторія у тому році зайняла друге, після мене, місце на Чемпіонаті України, виконала норматив майстра спорту України і була сповнена мрій щодо сходження на п’єдестал пошани у світовій першості. І це відбулося. Вперше у світовій історії гирьового спорту на найвищі ступені світового п’єдесталу піднялися мати й донька. Я, вирвавши гирю 240 разів, стала першою, а Вікторія, з показником у 229 ривків, стала другою. Це була та мить, коли я вперше, і поки що у останнє, розчулилася прямо під час нагородження. Так що, на відміну від казкової Попелюшки, я на помості була визнана «королевою ривку», а поза спортивної зали залишалась реалізатором овочів та фруктів на ринку.
– То ви ще й досі працюєте реалізатором на ринку?
– Ні. Зараз вже ні. Я залишила межі ринку влітку 2007 року, вже будучи п’ятиразовою чемпіонкою України, триразовим володарем Кубку України, дворазовою чемпіонкою Світу та Європи. У 2006 році в латвійському Огре я стала вдруге чемпіонкою Світу і, того ж року, знову таки у латвійському Вентспілсі, вдруге чемпіонкою Європи. Влітку 2007 року я відійшла від «ринкових відносин», сконцентрувавши свою увагу на родині та спорті. Причина дуже банальна та проста: коли каса за ринковий день складає 34 гривні, то розумієш, що настав час робити вибір – залишатися «овочевою королевою», чи приділяти увагу іншій «королівській справі». Вибір вочевидь.
– І що далі? Як проліг ваш маршрут до тих золотого висогір’я, сходження до якого ви почали від овочевої палатки запорізького ринку?
– Саме 2007-го я вперше, і поки що у останнє, у чесній боротьбі програла своїй донці чемпіонат України. Вона тоді перебувала у шаленій фізичній формі, а тому і її показник у 248 фіксацій снаряду, значно перевершив мої 234 ривки. Заокеанський Сан-Дієго дівчата з української Малокатеринівки виїхали підкоряти завдяки значній фінансовій підтримці СК «Мотор січ» та Героя України Генерального директора світового гіганту авіамоторобудування Богуслаєва В’ячеслава Олександровича. Сполучені Штати, безумовно, вразили. Але не чимось надприродним, а тим, що там все практично полярно відрізнялося від нашого щоденного буття. Певно не дарма ми перебуваємо на протилежних континентах земної кулі. І справа не тільки у технічному прогресі, швидкості та загальній чистоті Америки, а й у тій ментальності, по суті, пробачте, «тваринному» прагненні будь на чому заробити гроші, переступити будь через кого та будь через що, аби досягти бодай невеличкого, інколи суто ситуативного, успіху. Стосовно самого Чемпіонату Світу, то це, можливо, був той унікальний випадок у світовому спорті, коли всі три найвищі місця на п’єдесталі пошани завоювали представниці не тільки однієї країни, не тільки одного міста, але й одного й того ж спортивного клубу «Мотор січ». Я, «вирвавши» снаряд 253 рази, посіла перше місце, другою стала Наталка Пліщак, а третьою моя Вікторія. До речі, долю другого і третього місця визначила не кількість зафіксованих ривків, їх Наталка і Вікторія зробили однакову кількість – 240, а власна вага: Наталка виявилась легшою за Вікторію і, таким чином, Пліщак отримала «срібло», а моя донька – «бронзу» з профілем білоголового північноамериканського орлана.
– Легенда стверджує, що саме курйоз, що стався з вами на змаганнях у Сан-Дієго, наштовхнув вас на ідею внести радикальні корективи у жіночу спортивну форму для спортсменок, що займаються гирьовим спортом. Що ж трапилось за океаном і що це за зміни?
– Так, все сталося дещо кумедно, але з посмішкою я згадувала це вже постфактум. Але про все послідовно. Наші змагання відбувалися у Золотій залі бального танцю у Сан-Дієго. Організатором змагань та пропагандистом гирьового спорту у США виступав, і успішно продовжує це робити, наш колишній співгромадянин Дмитро Сатаєв, який у свій час змінив громадянство та країну проживання. Організація, безумовно, була на самому високому рівні, зала переповнена гостями, запрошеними та просто зацікавленими американцями, що прийшли подивитись на екзотичний, як для США, слов’янський вид силового єдиноборства. Загально використовуваними на той час у жінок-гирьовиків були майки чи футболки та спортивні шорти, спорядженні блискавкою і страхувальним шнуром. У самий розпал боротьби на помості, мабуть від підвищеної напруги м’язів живота, блискавка на моїх шортах вийшла з ладу та розійшлася, і, якби не страхувальний шнурок, то конфуз міг би бути значно більшим, а так лише суміш українського «Ух!» та англійських «Yooo!…» і «Yes!» прошелестіли залою. Що робити? Снаряд на поміст ставити заборонено, а однією рукою блискавку не полагодиш. Так і прийшлось – доводити свою спроможність перемогти з напівопущеними шортами. Звісно, що до церемонії нагородження, я привела свою форму до ладу, і на самій церемонії виглядала «з голочки», але ситуація, що виникла, змусила мене замислитись щодо змін у формі для жінок, які займаються гирьовим спортом. Я почала придивлятися до жіночої форми в інших видах спорту: гімнастиці, кінному спорті, хокею на траві, тенісі… І саме форма одягу хокеїсток літа та тенісисток видалась мені найбільш пристосованою для гирьового спорту. А тому, вже на наступному Чемпіонаті України у Луганську, я запропонувала Президенту Міжнародної федерації гирьового спорту Щербині Юрію Володимировичу своє бачення жіночої форми – спідницю-шорти та спортивний топ. Моя пропозиція прийшлася до смаку не тільки Президентові, але й усьому складу Президії Міжнародної федерації, і саме з тих пір жінки отримали право виступати як у шортах чи трейсах так і у спідниці-шортах – на свій розсуд. Зараз у моїй новації виступають представниці України, Польщі, США, Австралії та декількох інших країн світу.
– Кажуть, що у вас суто спортивна родина, чи насправді це так?
-На три чверті, якщо це стосується спортивних звань. Ваша покірна слуга є Заслуженим майстром спорту України з гирьового спорту, син Станіслав та донька Вікторія – майстри спорту України з гирьового спорту. Чоловік, ще у до армійському віці, виконав I розряд з футболу, але то було досить давно, ще до тієї миті, як ми познайомилися. На справді, регулярно спортом найвищих досягнень займаюсь я із донькою. Вона повернулась у спорт після п’ятирічної відсутності, викликаної народженням моєї онуки Арини та прискіпливим навчанням у Класичному приватному університеті на факультеті фізичного виховання. Повернення було дуже важким. На Чемпіонаті України-2012 вона показала лише п’ятий результат, і їхала до Італії на Чемпіонат Світу боротися лише у особистому заліку, але інтенсивні тренування та висока само організованість помножені на терпіння та самовіддачу, дозволили їй, після п’яти років, по суті, забуття, здобути «бронзову» нагороду першості, у той час, як я знову здобула «золото». А вже у 2013 році Вікторія, показавши на Україні третій результат, спромоглася на Чемпіонаті Світу у Греції поліпшити свій тодішній «український» здобуток відразу на 70 залікових балів, досягнувши показника у 236 ривків, та виборовши «срібну» нагороду. Але першого місця я їй не віддала, «вирвавши» снаряд 251 раз. Зараз Вікторія тренує студентів Запорізького металургійного коледжу, де працює викладачем після отримання ступеню «магістра організації занять фізичною культурою та спортом»» у Запорізькому національному технічному університеті.
– Ви продовжуєте всі разом мешкати у селі?
– Ні. Шість років тому міська влада надала мені квартиру у Запоріжжі, де я зараз мешкаю з чоловіком. Діти ж поділили будинок свого батька, що перейшов до них у спадок, і продовжують жити у Малокатеринівці. Вікторія є спортивною «іконою» усього Запорізького району області. Її приклад додає наснаги юним та вже більш дорослим малокатеринівцям, які вочевидь бачать, що проживання у селі в Україні не є перешкодою аби побачити світ та отримати всеукраїнську славу і всесвітню відомість. Лишень треба працювати – наполегливо, щоденно, до скреготу зубів та зірваних на долонях мозолів і успіх обов’язково прийде. Вікторія дуже пам’ятає свою поразку у Сан-Дієго «завдяки» зайвим грамам особистої ваги, а тому щоденно контролює свій фізичний стан, бігає по п’ять кілометрів і звичайно підіймає гирі. А мене, таки, до села тягне. Розумієте, урбанізоване місто надає комфорт і ті послуги, яких у селі мабуть ніколи і не побачиш, але полишає вас можливості, а інколи й обов’язку, вітатися до кожного зустрічного з посмішкою, так як всі знають тебе і ти знаєш усіх, посміхатися українському степу, тонути у запахах весняного бузку, їсти насіння прямо на городі з соняшника, знати, що у будь-яку мить і за будь-яких умов ти можеш звернутись про допомогу до сусіда, односельчанина, просто земляка.
