ЯК ХРИСТИЯНСТВО НАРОДНУ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ГУБИЛО

Сьогодні ситуація навколо живої української мови невтішна. На Сході України – розмовляють російсько-українським суржиком, на Заході – польсько-українсько-угорським. А ще побутує ординський мат, та мова сучасної упоротої молоді – так званий «язик падонкофф», це метафорично-алегоричне висловлювання думок, коли навмисно змінюють правопис, притримуючись фонетики. 

(Всім відомий приклад: «Превед Медвед», аффтор жжот, кросафчег, та інше словесне сміття). Мова Елочки Людоєдки на фоні цього «албанського» виглядає трохи інтелігентніше та насиченіше, хоча в ній менше слів…
Про лінгвістичні хвороби останніх десятиліть писати не будемо, торкнемося більш давніх подій. Саме тих подій, коли ще в зародишу починали знищувати рідну мову наших пращурів.

Розпочали все християне, потім підключилися й правителі сусідніх держав-поневолювачів. Набули негативного значення слова: паганий (поганство-язичництво-народність), болван (бовван), урода (врода) та ін..


АРХИЄРЕЇ (як православні так і уніатські) при допомозі Віри Христової змосковщували і спольщували Українців в Україні. І за це отримували привілеї, дари: родючі землі, пасовища.
Українські біскупи, попи і монастирі всі були спольщені. Про це писав у 1888 році Іван Франко: “Церковщина вбивала живий дух серед нечисленної інтелігенції, штовхаючи її в бік польщизни. Церковщина звільна вбиває також народні школи, засуджує їх на бездіяльність і мертвечину».

ВІД ГАЛИЦЬКИХ І НАДДНІПРЯНСЬКИХ попів не відставали й попи-уніати на Закарпатті. Вони єпархію в Гайдудорозі, де всі були Русини (Українці), ще в 1909 році змадяризували.
І коли б не впала Австро-Угорщина, попи змадяризували б і Мукачівсько-Ужгородську і Прящівську епархію. “Облагороднювали Українців” Вірою Христовою, і за це отримували від Мадяр привілеї.

Архиєрей Гедеон бачив в Українській мові паґанство (язичництво). Твердив, що для Русинів можуть бути “тільки духовні школи з викладовою мовою грецькою і церковно-слов’янською”.
У 1784 РОЦІ АРХИЄРЕЙ САМУЇЛ МИСЛАВСЬКИЙ (Київський митрополит) заборонив в Україні в школах вивчати українську мову: вона “тхне поганством”, “оскорбляє Господа Ісуса Христа”.
І дітей в Україні навчали мовою Московською, “по правилам запечатаним в Москве”. Вона виросла на Півночі з язика церковно-слов’янського, і є мовою “гасударственною”.
У 1837 році вийшов в Мадярщині перший журнал-альманх мовою Українською (“Русалка Дністрова”). Греко-католицький митрополит у Львові арештував “Русалку Дністрову”. Що ж є? Холопською мовою виданий журнал може в холопів розбудити вільне мислення. Може обадьорити їхні почуття. І слово “Русалка” “тхне поганством”.

Архиєреї Церкви Христової впродовж віків умертвляли мову Народу Українського. А тепер (які ж лукаві) вони приписують Православ’ю і Католицтву різні придумані заслуги в розвитку української мови, культури, національної свідомості. Роблять це з метою прищепити парафіянам думку, що то вони (“преосвящення владики”) найвірніші сини України, “сіятелі Віри Христової”.
У народніх піснях (“Не світи ти, місяченьку”), у творах Лесі Українки, Ю. Федьковича, в “Кобзарі” Т. Шевченка (“Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою”), в “Слові про похід Ігоря”, в усій Українській літературі відчутно тхне “паґанством”. Тобто, багатою пісенністю, образністю. (Слово “паґанство” в нас запровадили попи для очорнення нашої САМОБУТНЬОЇ КУЛЬТУРИ).

Унікальними особливостями нашої мови (яка є мовою поетичної душі) ми маємо право гордитися і берегти її, як духовний скарб Людства.

Католицьке духовенство в зародку придушувало прояви українського життя, щоб йому ніхто не заважав панувати над мислями і почуваннями “стада Христового”.

Є. Грибінка, Ів. Котляревський, П. Куліш, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, С. Гулак-Артемовський, С. Руданський, Л. Глібів, Л. Мартович, М. Старицький, В. Cамійленко, О. Кобилянська, О. Стороженко, Ів. Карпенко-Карий, О. Маковей.
Ів. Франко, Леся Українка, С. Черкасенко, О. Пчілка, М. Вовчок, Б. Грінченко, Ів. Нечуй-Левицький, П. Мирний, П. Грабовський, Ю. Федькович, М. Драгоманов, М. Шашкевич, М. Грушевський, М. Аркас, О. Олесь та інші наші письменники вчили Українську мову не в школі, а з уст Народу. З народньої творчості.
Чуючи в Народі поширені пісні й приказки (“Тікайте, кури, піп іде”, “Шкода не велика, що помер владика”, “Піп не поможе, як життя не гоже”), письменники знали, що в людей немає любові до попів (русифікаторів і полонізаторів). І ніхто з письменників нічого прихильного про попів і єпископів НЕ НАПИСАВ.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

10 + 19 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh