Я висилала гроші щоб зять вибудував хату, а де зустріну старість – не знаю. Історія заробітчанки

Вмостившись на зручному диванi, я пила каву з маленької порцелянової чашечки i розглядала вiтальню. Який все ж таки молодець мiй зять, зумiв вибудувати гарну хату! I донька її зi смаком облаштувала. Недаремно я дiтям грошi надсилала, не намарно гарувала на божевiльну Пенелопу i терпiла огиднi “сеанси кохання” з ненависним Демiсом. Все це тепер позаду, а мої дiти житимуть по-людськи. Що ще треба матерi?

“Хтось мусить сказати вам правду”

— Ви хто?! — на порозi вiтальнi немов з-пiд землi виросла незнайома жiнка. — Що робите в моїй хатi? Я мiлiцiю покличу!

Я онiмiла вiд несподiванки. Рука з чашкою затремтiла i чорна кавова гуща вихлюпнулась на бiлий килим із бузковим орнаментом.

— Обережно, незграба! Ви знаєте, скiльки коштує цей килим?! — завищала молодиця i кинулась промокати пляму паперовою серветкою, яку схопила зi скляного столика.

— Три тисячi євро, — автоматично мовила я.

— Нi, лише пiвтори, — вона здивовано пiдвела на мене очi. — Хто ви в бiса така?

— А Зоряна просила на килим аж три тисячi, — бурмотiла я, не в змозi второпати, що дiється. — Казала, вiн такий гарний, з вовни альпаки, очi годi вiдвести.

— То ви Зорянина мама?! — в очах жiнки блиснув недобрий воник. — А де ж вона сама, та шльoндра?

— Там, нагорi у кiмнатi. Чому ви називаєте мою доньку шльoндрою? Як ви смiєте!

Цiєї митi Зоряна з Вiктором увiйшли, обiймаючись, до кiмнати. Побачивши бiлявку, завмерли на порозi й перелякано переводили погляд з неї на мене. А жiнка гнiвно дивилась на зятя, а потiм заволала:

— Що ти знову затiяв, алкaш нещасний? Я попереджала тебе: ще раз побачу бiля свого чоловiка — посаджу за грати. Мало того, що ти Зеника споюєш, то тепер ще й вдерся до нашого будинку! Чи, може, ти борг повернути прийшов?

— Вiкусю, я не вдерся, не сердься, Зеник сам дав менi ключi, — спантеличено пробурмотiв Вiктор. — Ми прийшли подивитись е вазонки полити. А чого ти так швидко з Єгипту повернулась, ти ж там мала ще тиждень засмагати?

— Де ти бачиш у цiй хатi вазонки, придурку?! — наступала на зятя Вiка. — У тебе що, галюни вiд горiлки? Чи, може, знову на амфетамiни присiв? Ключi на стiл — i геть з мого будинку! А з Зеником я ще поговорю. Цього разу тобi все так просто не минеться. Не дай Боже, хоч грiш пропав, я тебе точно посаджу!

— Нi-нi, я не брав нiчого, — зять похапцем кинув ключi на столик, розвернув за плечi Зоряну i кинувся навтьоки.

Якусь мить я мов паралiзована сидiла на диванi, а тодi пiднялася й собi. Але жiночка мене спинила.

— Не йдiть. Хтось мусить вам розповiсти правду. Може, ще кави?

— Так, будь ласка, — швидко вiдповiла я i вiдчула, як пульсує у скронях. — А краще — простої води. I пiгулку валiдолу. У вас є?

Вашi грошi розтринькали

Я поїхала в Афiни 12 рокiв тому, коли Зорянi виповнилось 18 i вона закiнчила перший курс педагогiчного унiверситету. Готувалася стати дитячим психологом. Я могла i ранiше вирушити на заробiтки, проте не хотiла, аби єдина дитина росла без мами. Тому дочекалась, доки Зоряночка пiдросте, поступить, а вже тодi залишила її зi спокiйною душею. Знала, що вона не з тих, хто п’є, гуляє, шукає погану компанiю.

Їхала з єдиною метою — заробити доньцi на квартиру в Iвано-Франкiвську, де вона вчилася. Ми ж з чоловiком планували залишитись у селi, в нашiй хатi, але трохи довести її до ладу. Через рiк донька написала менi, що виходить замiж за однокурсника. Мовляв, хоч i молодi ще, але дуже люблять одне одного.

На весiлля я не поїхала, але грошi надiслала. А ще через два мiсяцi в нашу родину прийшло лихо — мого чоловiка на смeрть збив мотоциклiст. I знову я не змогла вирватись в Україну, бо щойно влаштувалась на роботу з бiльш-менш пристойним заробiтком. Стефка не повернути, думала я, а зараз менi самiй доведеться “тягнути” молоду сiм’ю. Що вони там зароблять? Копiйки, яких ледь на харчi вистачить. А я складатиму євро до євро, аби про майбутнє їхнє подбати.

Зоряна i Вiктор жили в нашiй хатi. П’ять рокiв тому я наскладала грошей на однокiмнатну квартиру й меблi, але донька вирiшила iнакше. “Мамо, а навiщо нам те смердюче мiсто i така дорога квартира? — писала вона. — Краще я зведу будинок на нашому подвiр’ї. I ти в ньому житимеш, i ми, i наша майбутня дитина. Сподiваюсь, цього року я вже нарештi завaгiтнiю.

Три поверхи збудуємо! Не хвилюйся, грошей вистачить. Вiктор знає, де є дешевшi матерiали, а руки в нього золотi. Та i його батьки трохи допоможуть фiнансово, не хвилюйся!”

Я подумала, що то мудре рiшення, i вiддала всi 30 тисяч євро, що наскладала за 7 рокiв. Собi лишила зовсiм трохи, про всяк випадок. Уже за два мiсяцi донька надiслала менi фото фундаменту. Ще за пiвроку — кладку першого поверху, потiм — повну коробку i дах. За три роки Вiктор зумiв вибудувати триповерхову хату i поштукатурити її, комунiкацiї провести. Кожен крок будiвництва вони фiксували на фотоапарат i менi пересилали, хвалились. А я тiшилась, якi ж мої дiти молодцi.

— Ми з Зеником справдi почали будiвництво 5 рокiв тому, — каже Вiка, розмiшуючи цукор мiнiатюрною срiбною ложечкою. — Ваш Вiктор програв у карти дуже велику суму. I Зеник йому позичив. Вони ж однокласники колишнi, дружили в школi. А як вiддавати? От розрахувався земельною дiлянкою. Я спочатку нiчого не знала про їхнi справи.

Менi чоловiк сказав, що товариш половину власного подвiр’я продає, а ми якраз шукали дiлянку пiд забудову. Втiшилася, що гарних сусiдiв матимемо. От ми й будували, а Вiктор i Зоряна, виявляється, надсилали вам знiмки нашої будови. Якi спритнi!

Мене не дивує, що вони вашi грошi розтринькали. Вiктор — гравець, вiн не лише Зениковi заборгував. До того ж в чарку зазирає i, кажуть, таблетками “бавився”. Та й Зоряна при ньому з дороги збилася. Теж випити любить, а про її численнi романи селом легенди ходять. ЇЇ мiсцевi жiнки навiть побили одного разу, щоб до чужих хлопiв не чiплялась.

Кажете, що наплела вам, нiби в школi психологом працює? Бреше! Її там прибиральницею взяли, i то виганяти хочуть, бо до роботи ледаща. Та ви берiть цукерку, панi Миросю, не соромтесь. Знаєте, менi вас так шкода. Я жрозумiю, що грошi вам дiстались несолодко. А вони бачите, як з вами вчинили. Дiтки!

Знаєте, що таке кохатися зi 72-рiчним чоловiком?

Так, грошi менi дiстались несолодко. Першi 5 рокiв я доглядала дiдуся, колишнього адвоката. Вiн загалом був непоганим, але мав звичку все робити за графiком. За його розпорядком, наприклад, я мала мити вiкна з 11.00 по 11.35 щодня. Стояв бiля мене з годинником. Якщо закiнчувала хвилиною ранiше або пiзнiше — вираховував грошi з мого заробiтку.

А ще накладав штрафи за те, що принесла з ринку прим’ятий помiдор або пiдлила апельсиновий садок надто теплою чи зимною водою — вiн перевiряв її за допомогою термометра.

Потiм чотири роки я доглядала прикуту до лiжка дiвчину, вона помeрла вiд лейкемiї в 22 роки. Прикипiла я душею до Iрiди, та й батьки її мене полюбили. Але залишити в себе по смeртi доньки не захотiли, порекомендували мене своїм друзям.

Вiдтак останнi три роки я провела у домi божeвiльної 90-рiчної Пенелопи. Попри всi прогнози лiкарiв, вона затрималась на цьому свiтi принаймнi рокiв на 25. I здавалося, житиме ще не один десяток лiт. Пенелопа нiколи не скаржилася нi на бiль у попереку, нi на серце. Енергiї в неї стiльки, що молодий позаздрить.

Пригадую, як я заходилась мiсити тiсто на пирiг, а Пенелопа тим часом нишком вибралась з дому i пiшла гуляти голяка. Так я ледве нагнала її вкiнцi алеї бiля самих ворiт. А потiм довелось кликати садiвника, щоб втихомирити i до будинку завести. Пручалась бабуся так, що в мене всi руки в синцях були. I обличчя менi подряпала. У неї зрiст — 183 см, а важить понад 120 кг.

Пенелопа — руйнiвниця за натурою. Їй байдуже, як i в який спосiб, аби щось нищити. Я ховаю вiд неї ножицi, ножi, запальничку, проте вона примудряється голими руками порвати фiранки i простирадла на смуги, шпилькою подряпати меблi, горнятко пожбурити у вiкно. А улюблений спосiб — це сходити по великiй i малiй нуждi просто в кiмнатi, повимазувати все довкола i дико гиготiти, спостерiгаючи, як я все те прибираю.

Давно хотiла пiти вiд Пенелопи, але її син Демiс був дуже щедрим i завжди доплачував за маминi викрутаси. А з дому тим часом йшли листи: потрiбно ще 700 євро на труби, ще тисячу на паркет, ще три — на сходи i вiкна. Грошi, грошi, грошi. I я крутилась, як могла, терпiла все.

Соромно зiзнатись, але кiлька мiсяцiв тому я навiть стала коханкою Демiса. Вiн давно облизувався на мене, а тут, коли вкотре прийшов лист вiд Зоряни, спитав, чому така заклопотана ходжу. Я сказала, що донька лiкується вiд неплiддя, лiкарi радять робити операцiю негайно. Ще пiвроку — i пiзно буде. Термiново потрiбнi 4 тисячi євро, а в мене лише пiвтори вiдкладено.

Вiн, не замислюючись, дiстав чек i вписав потрiбну суму. Вручив менi. А за мить пристрасно обiйняв i поцiлував в губи. Тодi повiв до спальнi. А потiм у нас було ще кiлька таких “годин кохання”. Ненавидiла себе, але мусила вiдробляти той борг. Бо дуже хотiла, аби моя Зоряночка нарештi мамою стала, а я — бабусею.

Знаєте, що таке кохатися зi 72-рiчним чоловiком, котрий наковтався вiагри чи ще там чорт знає чого i мучить тебе пiвтори години поспiль? Вiд котрого, попри шикарну роботу стоматолога i м’ятнi освiжувачi, тхне з рота мoгильникoм? Ти приймаєш у своє лoно не того рiдного чоловiка, з котрим ви разом посивiли, проте не розгубили приcтрастi. А чужого, старого й огидного сaмця.

Вiн запекло намагається вiдчути себе знову молодим, але штучна ерeкцiя, вочевидь, дає йому вiдчуття повноцiнної насолоди. Вiн так запекло “кохає” тебе, що тижнями ти вiдчуваєш нестерпний свербiж у пiхвi. А на душi таке, що хочеться самiй собi в обличчя плюнути. Задля чого я все це терпiла? Щоб Зоряна i Вiктор спивалися за мої грошi?

— Залишайтеся у мене на нiч, — пропонує менi Вiка. — У тiй вашiй старiй хатi роками не прибирали й не ремонтували нiчого, там цвiллю тхне. Та ви ж самi все бачили. Чи, може, до дiтей зайдете? Скажете їм все, що думаєте про них?

— Нi, — кажу їй. — Поїду до Iвано-Франкiвська, в готелi заночую. А звiдти — найближчим рейсом до Афiн.

— Як знаєте. Я б теж до таких дiток — нi ногою. Я вас машиною довезу, бо ж темнiє надворi, чим ви доберетесь?

— Дякую. I ще прохання: попроси, нехай Зоряна принесе мою сумку з речима i документами. Але нехай сюди не заходить, не хочу її бачити.

— Гаразд.

Зараз я живу в молодiй родинi грецьких стоматологiв, доглядаю їхнього 5-рiчного сина, що має вади слуху. Демiс вказав менi на дверi відразу ж, як вiдмовилась вiд iнтиму з ним. Платять менi не дуже багато. I я не знаю, чи встигну за своє життя назбирати грошей бодай на невеличке власне помешкання.

Де зустрiну старiсть, де проведу останнi роки? Не знаю. Згнию на чужинi, та до доньки не повернусь. Я навiть не знаю, на що вони зараз живуть i чи мають що їсти. Добре, хоч онукiв менi не народили, нещасними були б тi малюки при таких безпутних батьках.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

2 + three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh