“Сотня Закарпатської “Свободи” була розташована у Палаці Свободи (колишньому Жовтневому).Сотник ? Василь ВОВКУНОВИЧ – керівник нашої Берегівської районної організації. Я з поповненням приїхав 18 лютого на заплановані заздалегідь заходи – мирну ходу, точніше мирний наступ до Верховної Ради України. Спозаранку занесли речі в Палац Свободи і одразу долучилися до акції.
Пройшлися разом з колоною націоналістів до Маріїнського парку, зайняли визначені для нас позиції, де й перебували увесь час, допоки не розпочався наступ “Беркуту” – оте побоїще. Там наші хлопці отримали перші поранення, на щастя не кульові – а від каменів, ударів кийками… Частина там і залишилася, частина організовано відійшла по Інститутській вниз. Але не встигли ми забрати свої речі, як силовики захопили Палац Свободи, де іще залишилося було п’ятеро наших свободівців, які забарикадувалися від “Беркуту”. Ми ж попросилися на нічліг у Закарпатську палатку, де періодично відпочивали, харчувалися. А згодом поділилися на дві групи та позмінно ходили на барикади, брали участь в оборонних діях вдень і вночі. Переважно координували свої дії із свободівцями. Наступного дня депутатам вдалося звільнити забарикадованих у Палаці Свободи хлопців. Але спершу ми про це не знали і заявили про них як про тих, котрі пропали безвісти…
…19 лютого, під час наступу силовиків усе відбувалося – як у тумані. Здавалося, що ось-ось мають дотиснути Майдан. Тоді у багатьох виникла спонтанна думка, що коли зараз не відбудеться нашої бодай маленької перемоги, тобто якщо не вдасться відтіснити силовиків хоч на кілька метрів і дати людям віру в нашу здатність перемагати – усім буде дуже трудно.
Тому 20 лютого зранку ми йшли з думкою, що треба бодай трохи потіснити “Беркут”. Я вишикував свій підрозділ – сотню – недалеко від сцени, ближче до правих барикад, а сам пішов на самі барикади – з’ясувати ситуацію, зрозуміти, де ліпше розставити людей. Оскільки ті, котрі щойно приїхали, були без бронежилетів, без касок, то я їм не дозволив ставати в першу лаву, а зобов’язав допомагати – хто чим може – на підходах. Тобто підносити бруківку, коктейлі Молотова, шини тощо. Сам, звісно, пішов у перші лави якраз у той момент, коли почалася атака. …Атака була спонтанною. В ці дні вже не було видно організованої Самооборни, “Правого сектора” взагалі не було ані чути, ані видно там. Нині хтось каже, що атаку спровокували. Не беруся стверджувати, чи це було так. Пам’ятаю, що перед атакою відбулося кілька випалів із салютів десь зі сторони монумента Незалежності. Тоді похитнулися лави “Беркуту”, а люди пішли в наступ. Іще, здається, хтось закричав “Атакуємо!”. Людей вело усвідомлення необхідності бодай якоїсь перемоги. “Беркут” почав тікати. В перших лавах пішов я, за мною мої хлопці – заборонив у першій лаві іти тим, котрі не мали на собі ні бронежилета, ні каски (хоча сам Олег Куцин також не мав ані бронежилета, ані каски – лише шапку-мазепинку та камуфляжну куртку ? ред.). “Беркут” відійшов до готелю “Україна”, тоді почався їхній контрнаступ і ми трохи відступили до “Глобуса” ? засіли там з невеликою групою майданівців.
…Власне тоді на наших очах почався отой розстріл протестувальників, які наступали з боку Майдану. Стріляли люди в чорному з жовтими пов’язками. Я служив у війську, тож відразу зрозумів, що то не тільки рушниці 12 калібру, а й бойова зброя. Побачив снайпера, побачив людей з автоматами Калашникова. Тоді виник¬ла думка запалити на мосту шини, аби дим пішов на людей в чорному. І от на мосту запалюємо кілька шин, розбивши коктейлі Молотова. Через 5-7 хвилин почав валити дим, який вітер ніс в сторону Палацу Свободи. Мабуть, це також посприяло тому, що люди в чорному почали відступати. Безумовно, це не було головною причиною – адже вони швидше за все уже просто виконали свою місію. Ми тоді з’єдналися з лавами атакувальників. Поруч побачив сина мого близького товариша, який біг із пляшкою коктейлю Молотова в перших рядах. Лише коли глянув на нього – второпав, що у мене в руках також звідкілясь взялася пляшка зі запалювальною сумішшю – все було, як в тумані. Я не розумів, для чого вхопив її в руки, просто йшов разом з усіма…. Бачив того Михайла Кузіва – сина мого близького друга.
Коли біля мене впав перший хлопчина, другий – я зрозумів, що далі наступати нема сенсу. Тому що люди без зброї, без бронежилетів, без касок. Крикнув, що не варто бігти вперед, бо ми барикаду свою відвоювали… Але зупинити людей уже було неможливо… Тоді я побачив першого пораненого, якого хлопці ніяк не могли підняти – він був доволі важкий і в балоновій, залитій кров’ю курточці. Хлопці його брали – а він усе вислизав із рук. Я побіг допомагати. Поранення було у пах і кров просто фонтанувала з-під одягу. Як мені потім сказав наш свободівець, хірург Володимир Палінкаш, який того дня у Київраді зробив понад десять операцій, ? треба було перетиснути судину. Але ж я не маю медичної освіти… Відібрали у когось щит, поклали на нього чоловіка і понес¬ли в готель “Україна”. Біля готелю саме стояло багато журналістів, я побачив, як вискакують наші депутати ВР. БачивКошулинського, Головка. … Атака спонтанна, тож не було лікарів, не було ні в кого медичної сумки, джгута. Я повернувся на Інститутську. Другий поранений – у легені. Наступного дня по телебаченні я бачив, як давав інтерв’ю його син – розповідав, що батько помер – прострелена легеня. Далі вже багато людей долучилися, зокрема наші депутати, почали носити поранених хлопців… Коли закінчилася атака, я довідався, що лишень у готелі “Україна” лежить понад десяток убитих. Звісно, найважча травма від цих подій – моральна. Дехто ще й досі не відійшов.
Закарпатські свободівці, що були учасниками цих подій: Борис Кондратюк, Володимир Палінкаш, Василь Вовкунович, Іван Шпак, Богдан Пукач, Юрій Черкашин, Ілля Чуприна, Юрій Пінах, Євген Горничар, Андрій Ткачук, Олександр Гурзан, Ігор Ріхтер, Валерій Матічин, Андрій Безпечний, Ростислав Ткаченко.
Володимир ПАЛІНКАШ, хірург, голова Виноградівської районної організації ВО “Свобода” .
“Того дня, 20 лютого, я надавав медичну допомогу пораненим у приміщенні Київради. Не питав прізвища героїв. Бо якби запитував – то кожен третій та четвертий просто померли б. Допомагали так швидко, як тільки могли. На жаль, були лікарні, які не брали хворих, а якщо й брали – то здавали без надання допомоги псам Януковича. В одній з таких лікарень на третьому поверсі навіть була облаштована своєрідна тюрма, де проходили допити. Втім, близько п’яти столичних лікарень, у тім числі 17-та, допомагали нашим пораненим і не здавали їх виродкам. З тих, хто до нас потрапив 20 лютого, – приблизно у 40-ка відсот¬ків були поранення середньої важкості, решта ? легкі. Загалом снайпер бив так, що люди не виживали. А поранені – це вочевидь від рикошетних пуль. У багатьох рани – навиліт. Ми зупиняли кров, кололи знеболювальні, антибіотики і відправляли людину для надання допомоги у відповідних умовах. Переважно хлопці були відправлені на Рівне, Львів та на Івано-Франківськ. На жаль, навіть одного прізвища не запам’ятав. Навіть того покійного – дай йому, Боже, царство небесне! ? який помер у нас на руках. Чоловіка привезли іще у свідомості, він іще на нас дивився, але уже розумів, певно, що помре… У нього була важка рана.
Правду кажучи, надання допомоги в Київраді – це, все-таки, надання допомоги у польових умовах. Коли мої колеги старалися з тяжкими пораненнями щось робити – я зупиняв їх. Казав – не Дай боже! – це ж на 5 годин операції! Тому – зупинка кровотечі і далі на будь-яку клініку – хай там працюють мікрохірурги і травматологи, що мають нормальні умови для роботи – бо ж у нас того нема. У нас були: скальпель, голкотримач, голки з нитками. Ми могли зупинити кровотечу, обробити рану і відправити людину далі. З медикаментів, щоправда, мали все що треба. Хлопці вражали терплячістю. При травматичних пораненнях черепа дуже важко вводити в шкіру голови новокаїн… Ми знеболювали наскільки було можливо, накладали шви… Найстрашніші поранення мав отой чоловік, що помер, і ще була людина з вибитими кістками ступні, з розірваними сухожиллями. Ми зупинили кровотечу і відправили до лікарні. Там потрібне було 5-6-годинне оперативне втручання, під мікроскопом. І певне та людина буде калікою на ціле життя, потребуватиме тривалого лікування та реабілітації… Ще було важке поранення стегна, обширна гематома. Цього чоловіка ми також відправили якнайшвидше. Я наголосив, що коли стан погіршиться – хутко заїжджати дорогою в будь-яку лікарню, де є можливість надавати медичну допомогу…
Думаю, в Київраді було найменше поранених – адже ми розташовувалися найдальше від боїв. …Взагалі, від першого дня Майдану і до останнього я був рядовим бійцем. А того дня – певно Бог так дав – мене попросили допомогти хірургам. Нас, хірургів, було п’ятеро чи шестеро. Не встигали бігати між чотирма столами. Працювали, як машини. Пам’ятаю, як знеболював і витягував з ран якісь пластмасові уламки – певно, світлошумових гранат. …Ті події я довго і тяжко переживав. Виродок-снайпер бив людей спершу в голову, груди і пах, де є найкрупніші судини. Він стріляв – аби вбити…”
Ярослав КРАВЧЕНКО, професор Львівської Академії мистецтв, депутат Львівської обласної ради від ВО “Свобода” .
“…Ввечері 18 лютого ми були на Майдані. Горять автопокришки. Густий дим стовпом закриває протилежну сторону барикад. Люди вибирають бруківку, хлопці молотками колють її на дрібніші кусні, а юні дівчата з наманікюреними пальчиками зворушливо пакують ці кусочки в мішки ? все для революції. Утворився ланцюжок, по якому передають бруківку. Хтось тягне, як мураха соломинку, два скати на палиці, хтось котить колесо від вантажівки. Неподалік, за наметами, молоді люди розливають запальну суміш для коктейлів Молотова, дівчата дрібно кришать пінопласт, що стане компонентом суміші. І все це – без паніки, без поспіху… Довкола чуються вибухи петард, феєрверків, пливе смог від сльозогінних гранат. Запах сірки і смоли. Хлопці, що йдуть з передової – замурзані, як кочегари, лиш очі блищать і світяться.
19 лютого зранку і вдень стоїмо на Майдані, що помітно звузив свою територію. Замість барикад – лінія вогню з коліс та дощок. Від сторони філармонії була спроба прорвати лінію оборони, кілька ментів пробують стріляти в людей. Майдан відповідає градом каміння, петард і пляшок. Тильними вуличками пробираємось до готелю “Україна”. З вікон 11 поверху добре видно, скільки чорних касок оточило Майдан. Вони і на Інститутській, і біля Жовтневого палацу, і на довколишніх пагорбах. А на височезній сосні перед палацом, на самім вершечку ? прапор “Свободи”… Увечері зі свободівцем Володимиром Харчуком йдемо на барикади – допомагаємо майданівцям кидати на силовиків каміння.
…20 лютого зранку підходжу до Хрещатика від Бессарабки. Насторожує й викликає неспокій завивання сирен і виїзд машин швидкої допомоги з Хрещатика. На барикаді біля ЦУМу дізнаюсь, що майданівці пішли в наступ по Інститутській і що снайпери відстрілюють людей. На Майдані бачу перших поранених, намагаюсь пройти догори, до готелю. Охорона не пропускає, але вдається прорватися. Пробігаю до входу – тут наші свободівці: О. Панькевич, В. Харчук, М. Шишка, Л. Мартинюк, О. Сич організовують допомогу пораненим. З групою майданівців, що знову прибігом несуть людину, бачу О. Кайду і Р. Кошулинського. Зліва у вестибюлі – справжня санітарна частина. За спинами охоронців бачу І. Сех та І. Фаріон, що розташовують на розстелених ковдрах принесених хлопців, прибирають закривавлений одяг, розбиті каски… Медики оглядають і перебинтовують людей. Постріли доволі точні – в груди у ділянку серця, та в шию ? у сонну артерію. Додатково – у руки та ноги. Стогони, марення, запах крові, медикаментів і диму. Серед лікарів та санітарів – свободівець з Хирова – І. Громиш. Справа біля рецепції на підлозі накриті простиралами мертві люди. Найжахливіше – бачити ще живого чоловіка – і вже очі замулені, лице побіліло, кров на лиці і тілі запеклась чорними плямами – і вже мрець. Зціпивши зуби переносимо ще недавно живу людину на праву сторону холу. Вісім, десять, дванадцять…
Страшно бачити алюмінієві і фанерні щити, продірявлені кулями й залиті кров’ю людей. Людські обличчя, уражені випарами газів. Розтрощені пластмасові будівельні каски, саморобні захисні камізельки. …Потроху бойові дії вщухають, санітари вже не приносять поранених, з вікон 11 поверху готелю видно опустілу Інститутську, покинуті самоскиди міліцейських барикад, вдалині два БТРи і оманлива пустота. Час від часу таки лунають постріли снайперів… Ще до вечора загине від куль кілька осіб.
Годині о третій з майданчика торгового комплексу з Ю.Криворучком та М. Шишкою оглядаємо руїни барикад та згарища на Майдані, тут же знаходимо пусті пачки з під цигарок російського виробництва та інструкцію користування шумовою гранатою російського виробництва. Є над чим замислитися – хто стріляв у майданівців 18-19 лютого.
На Майдані зловили провокатора – з російським паспортом, п’яний, гне бридким матом – ледве не відбулось самосуду – відвели в штаб Київради. І незважаючи на очевидні втрати – тіла загиблих поряд – люди вірять в перемогу.
