Володько промучився три тижні.
Осколок міни через стегно пройшов у живіт, вийшов, відбився від внутрішньої поверхні плити броника, пішов назад у живіт і все там перемолов.
Володя Янчук був міцний хлопець – розвідник, відвоював у Нагірному Карабасі, доброволець…
З абсолютно смертельним пораненням він прожив ще три тижні.
Я ніколи не говорив про це, але всередині себе не раз думав – наскільки ж людина може бути життєлюбною і ціпкою…
Я не розумів.
Помилявся.
Стрілець-снайпер 3 взводу роти снайперів 93 гвОМБр сержант Янчук любив сильно.
Але не життя.
Любив життя – не ступивши б вперед у першій п’ятірці.
Дружину любив.
Тому й пішов …
Тепер переконаний: три тижні страждав, Володя – вмирав.
Навіть несвідомо – вмирав.
Взявши на себе…
Його дружина загинула миттєво.
Її вбив удар “лексуса” на Сумській…
І її доньку Настю.
Обох.
Враз.
Як на війні.
Раз – і нема.
Немає жінки, яка плакала в мене на грудях на похоронах Володьки в серпні 14-го – а навколо стояли живі ще – а їх вже немає, вони всі вбиті у тому ж серпні…
Немає дівчинки – дев’ятнадцятирічної дівчини-розумниці, добре вчилася, мови знала, мріяла про щось…
Тиждень не дожила до двадцятиріччя.
І Володьки немає.
Нікого немає…
А я – є.
Поки є.
Важливо не скільки сидіти.
Важливо – ЯК сидіти.
