Єпископ-номінат Микола Бичок: «Де б я не був, я завжди зустрічав святих людей»
15 січня стало відомо, що Римський Архиєрей підтвердив вибір Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви і номінував отця Миколу Бичка, ЧНІ, правлячим архиєреєм Мельбурнської єпархії свв. апп. Петра й Павла, яка охоплює всю Австралію, Нову Зеландію та Океанію.
Отець Микола, який приєднався до Чину Найсвятішого Ізбавителя ще молодим хлопцем і перший душпастирський досвід здобув у Прокоп’євську, працював з молоддю та займав різні адміністративні позиції в Згромадженні, зараз служить на українській парафії в Ньюарку. Коротка розмова про досвід душпастирювання в Сибірі та в Америці, про реакцію на новину про призначення і перші міркування щодо пріоритетів у служінні в Австралії та Новій Зеландії.
З якими почуттями Ви прийняли новину про Ваше призначення до Австралії?
Вибір нашого Синоду і Святішого Отця став для мене величезною несподіванкою. Блаженніший Святослав повідомив про рішення Синоду і Папи Франциска, почавши зі слів: “Звіщаю радісну новину: не бійся!” Спочатку я навіть слова не міг вимовити, настільки був заскочений. У мене було багато запитань: чому я? хіба я достойний? хіба можу взяти таку велику відповідальність? Скажу щиро, що навіть певний страх огорнув моє серце. Я попросив кілька днів на роздуми, і це були одні з найважчих днів у моєму житті. І зрештою погодився. Приймаючи рішення, я керувався перш за все молитвою, потребами Церкви в Австралії, усвідомленням того, що це не я вибрав, а мене вибрали, що це Господь через Синод посилає мене, для добра нашої Церкви і наших вірних. Натхненням для мене стала історія засновника нашого Згромадження святого Альфонса Ліґуорі. 9 березня 1762 року, коли святому Альфонсові було 66 років, делегація від нунція проголосила йому новину про обрання його єпископом єпархії святої Агати в Готі, Італія. Святий Альфонс спочатку відмовився, вважаючи, що надто старий і немічний, але коли посланці від нунція прийшли вдруге з особистим проханням від папи Климентія ХІІІ, погодився зі словами: “Бог хоче, щоб я став єпископом, тому і я хочу бути єпископом”. Також великою підтримкою для мене, з огляду на те, що я буду наймолодшим єпископом австралійського єпископату, стали слова Апостола Павла, звернені до Тимотея, першого єпископа Ефесу, якому за переданням було трохи більше 40 років: «Хай ніхто не зневажає твого молодого віку, але будь прикладом для вірних – словом, життям, любов’ю, вірою та чистотою. Поки прийду, приділяй увагу читанню, розраді та навчанню» (1 Тимотея 4, 12-13)
Тепер, коли порох новини потрохи осідає, можу краще розібратися зі своїми почуттями. Я відчуваю вдячність: Богові і людям. Вдячний Редемптористам, з якими прожив більшу половину свого, хоч і недовгого, життя. Це спільнота, яка мені дала все, спільнота, з якою я йшов у хвилинах радості і печалі. Дякую парафії Івана Хрестителя, усім парафіянам, які допомагали громаді зростати духовно і матеріально. Безмежно дякую моєму співбрату і настоятелеві нашого храму в Ньюарку о. Тарасові Свірчуку. Дякую також Філадельфійській архиєпархії, де я працюю останніх п‘ять років — митрополитам Стефанові і Борисові, священникам, з якими я служив, та вірним, яких відвідував і з якими познайомився.
Розкажіть про Ваш досвід душпастирювання в Росії. Чого він Вас навчив і як допоможе у єпископському служінні в Австралії?
Відразу після свячень 2005 року, наша Провінційна Рада відправила мене на служіння до Сибіру, у місто Прокоп’євськ, Кемеровської області, де з 1959 року редемптористи провадили душпастирську місію.
Ще раніше я там проходив свою дияконську практику. Мені дуже подобалося бути серед людей, бути на місійній території, робити те, що відповідає харизмі редемптористів. Люди, що належать до парафії Матері Божої Неустанної Помочі та близько десятка станиць, деякі на відстані до 300 кілометрів від Прокоп’євська, багато пережили, натерпілися. Вони були вивезені на Сибір, але залишилися вірними своїм традиціям, культурі, вірі. Мене захоплювали їхні розповіді про те як у 60-70 роках вони, коли в Україні Церква була переслідувана, не боялися колядувати, ходити з вертепами, жартуючи: “А куди нас далі можуть вивезти?” Хоча, звичайно, було страшно, бо часом заарештовували священників і залякували, однак священики продовжували служити. Служили в домах і квартирах, церкву ж збудували, коли Радянський Союз розпався.
Ми служили в східному обряді для українців греко-католиків, і у латинському — для римо-католиків, оскільки там мешкають нащадки німців, які також були виселені на Сибір.
Намагалися працювати з молоддю і дітьми, влітку проводили табори. Вибирали особливі, казкові місця, щоб діти вчилися цінувати не лише красу духовного життя, але й красу природи. Наші табори були успішними, але навіть після табору діти рідко з’являлися в церкві — хіба на Різдво та Великдень. Це для мене, як для священика, було певним розчаруванням, бо часом виглядало, що результат праці нульовий. Молодь і дітей заангажувати до Церкви було важко насамперед тому, що батьки не долучалися до християнського виховання і не давали прикладу, і те, що ми вкладали протягом тижня чи навіть місяця табору не мало підтримки вдома і не могло вкорінитися. Тому до церкви приходили переважно старші люди, часом з внуками. Вражало те, що діти виселених радянською владою вже майже не розмовляють українською мовою, хоча в Канаді, Америці, Австралії часом українською говорить і четверте, і п’яте покоління мігрантів.
Наша парафія також співпрацювала з місцевим Карітасом — ми відвідували хворих на СНІД у центральній лікарні поруч з церквою, з часом нам навіть виділили кімнатку для молитов і духовних розмов. Нас часто кликали до вмираючих, особливо молодих. Разом з Карітасом ми опікувалися домом матері і дитини для жінок хворих на СНІД. Це був неймовірний досвід служіння найбільш опущеним, до якого нас закликав наш святий засновник Альфонс Ліґуорі.
А яким є служіння в Америці?
Є щось спільне. У Сибірі не було достатку, і доводилося бачити людей, які мешкають в бараках як у XVIII столітті, у дуже скромних побутових умовах, але ще більше вражало духовне занедбання. В Америці ж є добробут, але також можна спостерігати певний духовний занепад. Наша парафія святого Івана Хрестителя в Ньюарку має величезний храм — до 800 сидячих місць. Вона була збудована 1965 року, щоб служити потребам великої активної громади. У школі при церкві навчалося 500 дітей. Тоді в цій дільниці жили переважно українці, і до церкви ходили тисячі. Це закінчилося, коли через різні обставини, зокрема через те, що дільниця стала небезпечною, українці стали виїжджати. Тепер поблизу церкви мешкає кілька відсотків парафіян, а переважна більшість добирається з різних околиць, долаючи часом десятки, а дехто навіть і сотню, кілометрів, щоб бути на Літургії. В неділю є 200-300 осіб. Основне служіння здійснюється в неділю, адже протягом тижня наші парафіяни працюють, ми їх не бачимо і для нас це є викликом. Ми проводимо катехизацію, маємо біблійне коло, відвідуємо людей у домах, наприклад зараз з йорданськими відвідинами. До речі, ці відвідини тут, в Америці, є справді душпастирськими, а не так, як часом буває в Україні, що священник не може приділити достатньо часу, оскільки потрібно відвідати багатьох людей з парафії. Ми маємо час і дуже цінуємо ці можливості бути з людьми, слухати їх болі, шукати разом відповіді на їхні питання. Їх, як і українців Сибіру, болить, що їхні діти відходять від Церкви.
Однак, серед усіх викликів — чи в Сибірі, чи в Америці — я всюди зустрічав святих людей, які, маючи складне життя, долаючи труднощі і перешкоди, вміють жити духовно, не пропускають недільних Літургій, навіть, коли величезні сніги чи інші обставини. Вони для мене є величезним прикладом і натхненням. Вони цінують особистий зв’язок з Ісусом Христом. Це мене заохочує працювати.
Рано говорити про плани, але які перші інтуїції щодо майбутнього служіння в Австралії?
Я отримав новину про призначення у той час, коли весь світ з жахом слідкував за новинами про пожежі в Австралії. У дусі солідарності я молився з усім світом, з людьми, що терплять. Таке моє перше знайомство — молитва солідарності за країну, у якій буду служити, і за людей, що страждають.
Я сам ніколи в Австралії не був. Чув розповіді від свого співбрата отця Ігора Колісника, від владики Петра Стасюка, з яким кілька раз бачився, коли він відвідував наші монастирі в Україні. Тому моїм першим пріоритетом буде знайомитися з людьми, черпати від них досвід і розуміння країни. Хочу почути і зрозуміти своїх вірних.
З попереднього душпастирського досвіду знаю, що пріоритетом буде праця з молоддю та дітьми, адже це надія і майбутнє Церкви, також докладатиму зусиль, щоб налагоджувати дружні стосунки з священиками та сестрами-монахинями, які є першими співпрацівниками єпископа.
Яким єпископом Ви прагнете бути?
Насамперед хочу залишатися простим: щоб ця шапка з хрестом, як часом називають єпископську мітру, мене не змінила, щоб я залишався доступним для людей. Прагну бути мужем молитви і прикладом для священників, богопосвячених осіб і для вірних. Папа Франциск не раз наголошував, що пастир має “пахнути вівцями”. Ми маємо бути близько до людей, відчувати їхні життєві труднощі, проблеми. Бути поруч, товаришувати їм у хвилинах радості і випробувань.
Розмовляла Мар’яна Карапінка
