Як запросто природа моделює почуття небезпеки. Подих холодного вітру, дивні звуки за шторами насувається темряви… Під тиском зловісної обстановки тривога переростає в страх. Невже мені судилося згинути у мохах сірого безлюдного болота?
А прелюдія була оптимістичною. Запрошення випробувати себе і спеціальний УАЗ в новому трофі-рейді Ladoga Forest я погодився не роздумуючи. Адже це як знак якості. “Він “Ладогу” пройшов!” — скільки разів бувалі так казали, бажаючи підкреслити круті офф-роудные навички водія. Мається на увазі доля, насамперед, основної річної гонці, яка триває аж тиждень. Альо для дебюту і осіннє захід зійде, адже воно проходити тепер у тих же диких місцях на північному березі озера, нехай і в стислому форматі. Як таке не спробувати?
Турбодед — легенда «Ладоги»
«Вепська ліс» — так раніше називалася Ladoga Forest. Вивіску змінили, район проведення теж, а правила залишилися. По суті, це лінійне орієнтування через 48 годин учасникам треба послідовно взяти точки на карті. Координати видають організатори, переміщення машин фіксують GPS-прилади — трек-логгер, які після спецділянок перевіряють судді. Кожну ніч екіпажі зобов’язаннями пов’язані відпочивати мінімум 6 годин, альо в цілому ладозький трофі-рейд нагадує дводобовий ралі-марафон в режимі нон-стоп. Тому що окремих перешкод тут немає — майже всі 300 км повзеш по цілині, лісі, болотах, камінню, озер… По чому завгодно, тільки не по дорогах — вони потрібні лише для доїзду до наметового табору.
Зрозуміло, без підготовленої машини і вмілого екіпажу на Ладозі робити нічого. З напарниками мені пощастило: право крісло зайняв Михайло Александров — досвідчений штурман, кмітливості, витримки і точності рухів якого позаздрить спецназівський снайпер. А допомагав нам (правилами дозволено їздити втрьох) людина-легенда, завсідник ладожских трофі-рейдів — Анатолій Вікторов, який отримав від джиперів ласкаво-шанобливе прізвисько Турбодед. З 80 років життя він 62 роки за кермом і півстоліття в автоспорті! Починав на Зілі, працював на Уазі і з тих пір ставши затятим прихильником вітчизняної техніки.
Карбюратор, вантажна коробка і мости від «геліка»
Наш «бойовий» уазик Турбодед будував за власним рецептом. Головні принципи — простота і надійність: «штовхнув — завівся». Тому заліза в машині багато, а з електроніки — тільки безконтактна система запалювання карбюраторного (!) 4-циліндрового двигуна УМЗ-421. Двигун зовсім звичайний — з 2,9 л робочого об єму знято 100 «коней». Підготовка звелася до висновку повітрозабірника під дах і обробці проводів водовідштовхувальним силіконовим спреєм. Зчеплення і коробка передач також серійні, зате від… вантажівки ГАЗ-53! «Порвати» такий агрегат, звичайно, складно, але, якщо хто забув, синхронізаторів на давню механіку не ставили. А це значить — перемикатися по-стародавньому: з подвійним вижимкою зчеплення і перегазовками. Написати простіше, ніж виконати — плавно перемикати передачі без того, що б ‘ є по нервах хрускоту шестерень у мене виходило через раз.
Позначалися хвилювання, передоз адреналіну, тряска, нарешті. УАЗу справили нерозрізні мости військового бундесверовского «Гелендевагена», повісивши їх на ресорах. Фірмове козление побороли установки парі амортизаторів на кожне заднє колесо (спереду залишилося по одному — від «Тойоти»). Тому машина стрибає по купинах жорсткувато, зате без розгойдування. Спочатку я боязко скидав швидкість перед поваленими поперек траєкторії деревами, але, виявилося, 35-е позашляхові покришки Simex Extreme Trekker 2 в союзі з енергоємними підвісками навіть товстелезні стовбури дубів-чаклунів спокійно проковтують. Треба тільки міцніше тримати кермо, інакше пальці виб’є.
