8 червня у Київському палаці спорту відбудеться Національний день молитви. Прес-центр заходу записав розмову із Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ. Говорили про особисту відповідальність українців, про те, що нас вилікує, навчить поважати одне одного та бути вдячними.
– У вас, як у Глави Української Греко-Католицької Церкви, чимало обов’язків. Чим для вас є молитва? Це – щоденний обов’язок єпископа?
Змістом нашого християнства є життя в любові. Бо, хто любить, той живе. Хто не любить, той уже помер. Коли ми молимося, то переживаємо і висловлюємо свою любов до Бога і до ближнього. Вершина молитви – висловити любов до Нього.
Бог завжди мене дивує! Він перевершує те, про що я прошу. Часом я кажу: «Будь дуже обережним з тим, про що просиш, тому що ти отримаєш все, що просиш, але набагато більше, ніж сподіваєшся!»
Коли не просто промовляємо якісь завчені формули чи формально виконуємо якийсь обов’язок молитви, але коли ми молимося до Господа щиро, по-справжньому, то відчуваємо, що Він торкається якогось боку нашого «я». Бог торкається такої грані моєї істоти, яку я, можливо, до цього часу не розумів і не бачив.
Святий Августин порівнював людське серце з підземними лабіринтами. І ми настільки глибоко можемо бачити в тих лабіринтах, наскільки глибоко їх можна освітлити світочем, з яким ми ходимо в підземеллі.
Щось подібне – і в молитві. Так глибоко ми можемо зрозуміти і пізнати свої особисті потреби, як глибоко Боже Слово та благодать Духа Святого освітлить підземні галереї душі, і тоді ми бачимо ті зиґзаґи, з яких складається внутрішнє особисте життя і внутрішній духовний світ.
– З часів, коли пролилася перша кров на Майдані, а потім на сході країни, українці почали свідоміше ставитися до молитви, бо «як тривога, – то до Бога!». Але президентські вибори показали «клінічну картину» нашого суспільства – українці, немов ті недолюблені діти, не вміють бути вдячними та поважати полярну думку і право вибору свого ближнього. Як навчити нашу націю бути вдячними одне одному і Богові?
Людина, як і суспільство, дуже мінлива. Ми не можемо раз і назавжди повірити в Бога! Ми мусимо щодня кожен наш момент життя наповнювати Божою присутністю.
Не можна один раз і на все життя помолитися. Ні, ми мусимо молитися безнастанно. Саме через те, що коли ми не змінюємося на краще, тоді ми обов’язково стаємо гіршими.
Це постійний процес. Тому часом ми маємо періоди піднесення, а часом – періоди занепаду, смутку. Теперішній момент нашого історичного буття я б назвав періодом великого болю. Війна нанесла нам рану. І ця рана, можливо, до кінця навіть ще нами не усвідомлена… Вона болить, вона провокує до певної дії – переосмислити всю нашу історію і наново подивитися, як нам рухатися далі.
Перша реакція зраненої особи – закритися, відмежувати рану, щоб ніхто більше не зміг до неї доторкнутися, роз’ятрити. Ось тому ми маємо велику спокусу сьогодні закриватися самі в собі.
І тому є велика небезпека розпаду суспільства на окремі його фрагменти, окремі групки, особи, які намагаються себе відмежувати від того всього, що діється довкола нас.
Така реакція є зрозумілою, але вона дуже небезпечна. Ми повинні молитися, тому що Той, хто може цей біль зцілити, і страждання із великого лиха перетворити на великий скарб, – це сила і благодать Святого Духа!
Тому я заохочую не закриватися у своєму болі, але відкрити його Богу. Ця рана може бути вилікувана, коли я служитиму ближньому. Служіння іншим, солідарність, об’єднана молитва за Україну, спільна боротьба, праця для спільного блага нашого народу, – це і є ті ліки, той рецепт, які Господь Бог нам доручає для того, щоб ми могли нашу рану вилікувати, бути успішними, переможними у нашій боротьбі, на нашому шляху, у нашому спільному домі, в нашій Україні, яку ми любимо – з нашим Богом!
poklik.media
