Посередині Атлантичного океану тоне корабель. Капітан в паніці і тут йому кажуть, що серед пасажирів є рабин який може творити дива. Його терміново приводять до капітана і той запитує:
– Ребе, що мені робити?
– Інтернет є?
– Так.
– Продавайте корабель.
До рабина підійшов стривожений чоловік і спитав:
– Ребе, що буде, якщо я порушу одну із Мойсеєвих заповідей?
– Що буде? … Залишаться ще дев’ять!
Як не образливо, але що тут вдієш, вибраний народ попереду всієї планети в багатьох сферах, саме тому їх так часто й не долюблюють. Євреї не тільки дарували світові Ісуса Христа та домінуючу кількість Нобелівських лауреатів буквально у всіх галузях, а й мають дар також тішити нас своїми неперевершено простими і одночасно смішними жартами та анекдотами. Певна річ, що в кожного народу є свої власні жарти, але проблемою є те, що нерідко, в них переважають насмішки над іншими народами, іншими расами, жарти нерідко грубі та жорстокі. Ми, нащадки радянської імперії, пригадуємо собі численні анекдоти про недолугих чукчів, про тупих молдаван, про хитрих хохлів чи тих же таки євреїв та представників інших народів з яких можна ба й навіть потрібно було сміялися, щоби й в такий спосіб демонструвати вищість російської нації та культури. Інколи й самі росіяни в тих анекдотах виглядали смішно, але в більшості випадків це не було приниженням народу, а жарт з окремої особи.
Особливістю великої частини єврейських анекдотів є те, що вони є переплетенням гумору з життєвим, щоденним досвідом. Єдиний їхній недолік в тому, що їх важко смішно переказати якщо ти сам не єврей чи в усякому разі не з Одеси. Пригадую історію коли один єврей звинувачував когось, що він розповідає єврейські анекдоти не будучи євреєм. На що той відповів:
– але ж ви це самі про себе складаєте.
– в тому то й справа, ми про себе складаємо і маємо право з себе сміятися, а коли це ж саме розповідаєте про нас ви – це звучить вже не як жарт, а як насмішка.
Можна сперечатися про це, але виглядає на те, що той чоловік мав рацію так казати. Певно не одному з нас доводилося задумуватися над тим над чим варто сміятися, а якої теми краще уникати, особливо якщо ми самі ставали предметом для жартів інших, жартів злих, принизливих. То яким має бути жарт? Де межа яку ми не повинні переходити? А жарт в церкві чи в церковній спільноті? Чи має він там право на життя? Якщо ні то чому, якщо так то про що можна жартувати щоби не перейти межу? Та й взагалі про які речі в церкві говорити не можна? Якось один священик в часі проповіді згадав про те, що в часи Христові, деякі надто набожні фарисеї, суботнього дня, навіть в туалет не ходили і коли прозвучало слово “туалет”, – одна жінка як закричала: та як таке можна тут говорити? Та як такі слова в церкві можна згадувати, – вийшла і прийшла наступного разу до храму майже через рік.
В чому була “трагедія” Ісуса Христа? Одна з відповідей – надто велика побожність оточення в якому він жив та проповідував. Проблема фарисейської побожності в тому, що вона все і про все (а інколи і про всіх) знає. Зовні вона ідеальна як молитва фарисея, покірна, вдячна, порядна, жертвенна, “дякую Тобі Боже, що я не такий як інші люди, пощу двічі на тиждень, з усіх прибутків даю десятину”, але нерідко, це все тільки омана, як вода в калабані тихого сонячного дня. Стоїш над нею – прозора як сльоза, дна видно до найменшої деталі, але спробуй напитися і без хвороби не відійдеш чи вкинь щось у воду і вмить весь намул підніметься догори. Ось так і з фальшивою побожністю. Тому Ісус, систематично кидав в оту воду фарисейської побожності, один за одним камінь провокацій то словом то вчинком і весь бруд піднімався, демонструючи на загал, що та вода не придатна до пиття. Він раз за разом провокував оточення. Зцілював в суботи та змушував оздоровлених носити своє ложе супроти закону суботи, вигнав бісів та впустив їх у свинське стадо, принижував ханаанянку та її дочку, виказав в очі самарянці все, що думав про її життя, а завершив це все наукою про Євхаристію яка виявилася справжнім шоком навіть для тієї частини слухачів, що ходили за ним довгий час і вважали себе його учнями, але й вони не пройшли цього випробування та залишили його.
Щоправда ніде не згадуються якісь жарти Христові. Говорять євангелисти про плач, наводять багато його закликів до радості, а самого сміху нема. Хоча ради справедливості треба визнати, що дуже багато чого з життя Христового не згадується в Євангеліях, точніше сказати: дуже мало що з життя Ісуса згадується в Євангелії. Просто якийсь мізер з тих тридцяти трьох років які він прожив, тільки основні події та промови які записані на рахованих сторінках. Зрештою євангелисти цього і не приховували, святий Іван останнім рядком свого Євангелія записав: “Є багато ще й іншого, що сподіяв Ісус, – та якби оте все поодинці записати, то, гадаю, і самий світ не змістив би написаних книг. Амінь.” Та разом з тим ми розуміємо, що він жив як усі. Радів, сміявся, допомагав родичам, бавився з дітьми, ходив на весілля і забави, сумував та плакав. Про плач євангелисти згадують бо він був пов’язаний з кількома знаковими подіями, а причин для жартів в передчутті Голготи у нього можливо й не було. Зрештою, хто і що з нас сьогодні може про це знати.
Але якщо така ситуація мається з жартами в Євангелії то може дійсно й праві ті хто стверджує, що в храмі чи взагалі будь-де інде, побожним, духовним людям жартувати не пристало, особливо якщо ти не надто великий спеціаліст в цій галузі? Але історія залишила нам не тільки трагічні євангельські сторінки чи жорстокі часи переслідувань перших християн, але маємо записані історії життя первісних монахів-відлюдників, які втікали від світу творячи християнські колонії в яких люди різного віку і соціального статусу, забуваючи про своє минуле,присвячували майбутнє Богові. І ось знаходячись у відірваності від світу, ті пустинники не тільки молилися та працювали, а вміли радіти життю, сміятися, жартувати, залишивши й по нинішній день нам ті маленькі шедеври первісної християнської радості.
Один молодий монах спитав старця:
– Що ви робите коли сарана попадає вам в миску з юшкою?
– Коли вперше сарана впала мені в юшку, я вилив її геть. Коли це сталося наступного разу, я вибрав сарану, а юшку випив. Коли це стається зараз і сарана хоче вилізти, я запихаю її ложкою назад в миску і їм сарану і юшку.
Молодий монах стояв і пильно дивився як інший, старший і досвідчений, ремонтував дах на своїй хижині.
– Чого так дивишся, хочеш навчитися? – спитав той.
– Та ні, відповів молодий, я тільки хочу знати, що каже старець коли б’є себе молотком по пальцях.
Один із монахів якось сказав старцю.
– Інколи мене мучать сумніви щодо того чим займався Ной коли води носили його корабель протягом 40 днів?
– А що тут думати? Само собою, що він ловив рибу
– Так ось в саме в цьому і весь сумнів, як він міг це робити коли черв’яків у нього була тільки одна пара?
Жартувати, не жартувати, сміятися чи не сміятися з того чи іншого жарту справа можливо не стільки особиста, скільки залежить від нашого емоціонально-психологічного стану в той момент, від розуміння як самого жарту так і того, що автор прагнув донести в ту хвилину коли говорив це. Також різні країни, різні культури мають свої уявлення про смішне. Наприклад, добра частина жартів з яких американці качаються по підлозі, для нас можуть виглядати недолугими і дивними і цілком вірогідно, що в них з нами така ж сама ситуація. Чи англійські анекдоти – для одних вони вершина інтелектуального гумору, а більшість тільки здивовано стискає плечима.
Не біймося радіти життю, не біймося сміятися. Щоправда бажано не зло, не з когось, не з того хто слабший і не може відповісти тим самим. Сміх це дар і благо. Це відкинення людської мудрості яка провадить до гордині і повернення до внутрішньої дитини. А як казав Ісус: “ Будьте як діти, якщо не будете як діти не увійдете в Царство Небесне”.
Апостол Павло пише: “Цінуйте час бо дні лихі”. “Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть. Між собою будьте одної думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся; не будьте зарозумілі на себе. Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро.”
