За всім тим, що в останні місяці робиться в Україні, варто не забути, заради чого це все.
Не заради входження України в Європу. Європейська інтеграція є не метою, а інструментом.
Так само це все робиться не заради виходу України з “русского мира”. Якщо Україна досягне цієї мети, вихід станеться автоматично.
Це робилося не заради розбудови української нації, утвердження національної пам’яті, розширення сфери української мови – хоча постійні національні приниження, маніпуляції з пам’яттю та мовою вигнали багатьох українців на Майдан.
Це робилося навіть не для того, щоб скинути Януковича. Якби він був менш жадібний і більш розумний, його влада теж могла би бути таким самим інструментом для досягнення цієї мети, що й обіцяна асоціація з Європою. Але тоді він би не був Януковичем.
Ця мета не є новою. Вона існувала не лише 2014 року, а й 2004-го. Її обіцяв і не виконав кожний український президент. Зрештою, за неї голосували більшість українців ще на зорі нашої незалежності, на референдумі 1 грудня 1991 року.
Вона, ця мета, проста і прозора – зробити Україну гідним місцем для життя. Може, не таким добрим, як у Франції чи Німеччині, але принаймні не набагато гіршим. І вже зовсім не гіршим, аніж у сусідній Польщі чи балтійських державах.
Нема нічого принизливого в тому, щоб хотіти жити гідним життям. Принизливо цього не добиватися. Або ж називати цю мету, як лисиця в Езоповій байці з виноградом, недосяжною.
Вона досяжна. Тільки щоб її досягнути, треба знати правила. Останні легко зрозуміти, якщо задати в Google фразу List of countries by GDP per capita й подивитися на верхню двадцятку найбагатших країн. Побачите, що, крім кількох, багатство яких побудоване на нафті, решта – це країни так званого відкритого доступу – чи, за браком кращого слова, демократії. У них живуть 25 відсотків усього населення світу.
Цей “клуб 25 відсотків” є досить старий і закритий. Історичні дослідження показують, що більшість із тих країн, що є заможними зараз, були такими і 50, і 100 років тому. Це не означає, що вони були такими кожен рік і кожну Божу мить. Як і всі інші, вони теж пережили дві війни, повоєнну розруху й економічні кризи. Але в них на кожен поганий рік припадає чотири добрі. Тоді як в інших ця пропорція становить 1:3 і нижче.
Уявімо, що є широка магістраль від бідності до багатства. Тільки одні країни ледве нею повзуть, інші – рухаються хоча й повільно, але впевнено. І лише “клуб 25 відсотків” рухається на третій, найвищій швидкості. Викликом для України було й є перейти на цю швидкість.
Це завдання тяжке, але можливе. За останні 50 років це вдалося Гонконгу, Південній Кореї, Сингапуру, Тайваню, Японії. За останні 20 років їх приклад стараються не без успіху повторити Словенія, Словаччина, Естонія, Чехія і Польща. В останні 10 років високі темпи показують країни БРІКу: Бразилія, Росія, Індія, Китай.
Тільки кількість не конче означає якість. За рівнем багатства населення, Китай не набагато перегнав Україну, а Індія навіть позаду. Успіх БРІКу побудований на дешевих природних ресурсах і робочій силі. Тому є питанням, чи їх швидкий розвиток стане сталим, коли впадуть ціни на нафту або зросте вартість праці.
Україна не має дешевих ресурсів. Її головний ресурс – це самі люди, які вміють виживати за будь-яких умов. А могли би не виживати, а жити. Якби їхню діяльність перестали регулювати щоденними і дрібними заборонами – що найчастіше є не чим іншим, як способом для чиновника набити власну кишеню.
Тому, щоб досягти сталого розвитку, економічні зміни мусять іти в парі з політичними. Вони не обов’язково мають бути демократичні – у Сингапурі та Південній Кореї робилися через авторитарні режими. Але правило одне: економіка може функціонувати лише в такій політичній обгортці, що відповідає суспільним потребам, а не винятково інтересам верхівки.
Іншими словами, економічна модернізація має йти в парі з політичною. Інакше ми знову житимемо від кризи до кризи й від революції до революції.
Януковичу приписують велику роль у новітній українській історії: 2004 року він дав нам зрозуміти, чого ми не хочемо, а 2014-го допоміг зрозуміти, чого хочемо.
Ми хочемо стати 26-м процентом.
Ярослав ГРИЦАК
