Ганді і ненасильницька боротьба за незалежність Індії, Черчилль і підготовка до війни з Німеччиною, Мандела і примирення з білими в обмін на визнання країни- всі ці історії об’єднують дві речі. Це сильне лідерство і вміння бачити глобальне, йти проти громадської думки, доводити до кінця розпочате.
Сьогодні Україна відчайдушно бореться з проблемами, ведучи війну відразу по декількох фронтах. Російська армія і бойовики на Сході, глибоке піке економіки, найгострішу кризу енергоресурсів – все це накладається на ментальну ломку соціуму, який шукає вихід із ситуації, що склалася, але не може його знайти. Влада частково виконує роль «пожежної команди», намагаючись оперативно гасити вогнища. Але особливих перспектив за димом і гаром не спостерігається.
Правда полягає в тому, що ні алгоритму, ні рішень накопичених проблем у державних топ-менеджерів немає. Електоральна бравада припинити війну в лічені дні від президента Петра Порошенко призвела до ескалації конфлікту і фактичної втрати української території. Бажання Арсенія Яценюка позиціонувати себе як ефективного прем’єра розбивається об реалії холодних батарей і відсутності реформ. Політики, взявшись за руки, водять декларативні хороводи, зрозумілі лише їм, не звертаючи уваги на те, що мандат довіри, виданий Майданом, закінчується.
Що потрібно для створення ефективного плану?
По-перше, не обманювати самих себе – ні владі, ні суспільству. Фактом є те, що Крим втрачено, причому більшість жителів півострова підтримують «повернення в рідну гавань». І навіть якщо Україна – гіпотетично – на танках в’їде на територію півострова, їй доведеться мати справу з ворожим «ватяним» соціумом.
Практично та ж історія – з псевдодержавними утвореннями ЛНР і ДНР. Не потрібно себе тішити ілюзіями про те, що там живуть проукраїнськи налаштовані громадяни під гнітом купки фахівців з ФСБ. Це небезпечна помилка. А все хороші плани, як відомо, починають провалюватися якраз через хибні передумови. І навпаки, правильні відповіді на правильні методологічні питання дають можливість вибудовувати державні проекти «на століття».
До речі, одна з головних методологічних помилок, скоєних за 23 роки незалежності – сприйняття Росії як якоїсь «братньої» держави, готової в разі чого зняти з себе останню косоворотку. Насправді, РФ є цивілізаційним ворогом України і її державності. І проблема навіть не у Володимирі Путіні, – будь на його місці «демократ» Олексій Навальний, сусідня країна все так же хотіла б наші території, порти, наш чорнозем, металургію і, звичайно ж, Київ – «мать городов русских». Це закономірно, оскільки відповідає завданням Росії як держави.
По-друге, припинити виховувати з громадян утриманців і почати проводити реформи. Звичайно, для справжніх реформ потрібно стати «камікадзе» – тільки не декларативно, а насправді. Електоральні рейтинги міністрів покотяться до чортів, але іншого виходу немає: вибори в мажоритарних округах стали тріумфом люмпенізації, підкресливши безсилля інтелектуалів перед валом з гречки і грошей. Продовжуючи соціалізувати суспільство, влада електоральною сокирою відрубає сук, на якому сама ж і сидить.
По-третє, владі пора змістити фокус на країну. Звичайно, комусь карти мажоритарних округів цікавіше карт бойових дій. А квоти в новому коаліційному уряді виглядають привабливіше макроекономічних показників. Але правителі, думаючі більше про себе, ніж про країну, надовго у владі не затримуються. Доведено українським народом.
Нарешті, потрібно припинити обіцяти чудеса. Вибори, як президентські, так і парламентські, нарешті, закінчилися. Свої втрати від завищеної планки обіцянок політиків суспільство вже отримало. Частково – щепленням від популізму. Частково – банальним розчаруванням. Тому тепер слід рятувати українців від віри в чудеса. Бо чудо – це щось, що не залежить від нас. Краще вірити в мрії, які можна реалізувати. Своїми руками.
Дописувач:
