Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви, є чотири головних принципи, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. Перший принцип – гідність людської особи, другий принцип – це загальне добро, третій принцип-фундамент – це солідарність і останній, четвертий принцип – це субсидіарніть.
Доповідь Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава
на Міжнародній конференції
«Роль релігії в європейській інтеграції – перспективи України та ЄС»
Київ, 19 вересня 2017 року Божого
Виходячи з назви конференції, хочу порушити три теми. По-перше, говоритиму не так про європейські цінності, як про принципи. По-друге, коротко окреслю те, в якому ракурсі ми сьогодні розуміємо питання релігійної свободи, її важливості, щоб могли здійснюватися ті принципи. По-третє, бажаю поглянути на питання еміграції з української перспективи, бо ми нині маємо велику проблему, пов’язану з безпекою людей, які їдуть з України до Європи.
Щодо принципів, на яких має будуватися сучасне європейське суспільство, то сьогодні в самій Європі ведуться дискусії, що це таке. Згідно із соціальним вченням Католицької Церкви (як бачимо, ці засади поділяють усі члени Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій), є чотири головних принципи, які ми в Україні намагаємося не просто проповідувати, а втілювати в життя нашого суспільства. Я називаю їх принципами, бо їх можна прирівняти до наріжного каменя чи навіть чотирьох наріжних каменів і на них збудувати успішне суспільство. «Наріжний камінь» – це точка, в котрій сходяться дві несучі стіни, поєднуються якісь засади, згідно з якими всі громадяни, незалежно від релігійної приналежності, знаходять свою точку спільного буття і діяння.
Тож перший принцип – гідність людської особи. Держава має служити гідності людини. Донедавна ми жили в державі, яку називали Радянським Союзом. У ньому людина, як особистість, була інструменталізована в ім’я певних геополітичних державних засад. Не держава служила особі, її гідності, а навпаки – людина служила державі. Усім нам відомо, що з цього вийшло. Тому найважливіший принцип успішного демократичного суспільства – це повага до гідності людини.
Другий принцип – це загальне добро. Без дотримання цієї засади немає держави. Однак ми бачимо, що сьогодні цей принцип, як в Україні, так і в Європі, не є таким легким і зрозумілим. Після надмірного колективізму в пострадянських державах є тенденція до надмірної атомізації суспільства. Суспільство розкладається, фрагментується, тому дуже важливо пояснювати, для чого нам потрібна така структура, як держава, у чому полягає загальне благо, задля якого ми повинні разом працювати. Як в Європі, так і в усьому світі проти спільного блага діють, де-факто, сучасні популісти, які шляхом зловживань підживлюють ті чи ті базові інстинкти людей. Очевидно, що в такій ситуації непросто говорити про щось, що нас єднає в одну спільноту.
Третій принцип-фундамент – це солідарність. Україна тепер, у час війни, показує геройські приклади солідарності. Ми маємо один мільйон сімсот тисяч внутрішньо переселених осіб (тільки офіційно визнаних!). Їх не видно, вони живуть не в окремих таборах біженців. Хоч державна система не здатна їм допомогти належним чином, але українське суспільство, попри економічні труднощі та внутрішні негаразди, є солідарним. Думаю, що ця солідарність є не тільки внутрішньо українська – вона властива всьому європейському континенту, і сьогодні це є одним з елементів успіху в будівництві спільного європейського дому.
І останній, четвертий принцип – це субсидіарніть. Ми всі визнаємо, що Церкви і релігійні організації є частиною громадянського суспільства. Немає громадянського суспільства без дотримання засад субсидіарності. Бо тоді держава в патерналістичному ключі намагається узурпувати всі інші види активності й діяльності в суспільстві, а особиста ініціатива громадянина, де-факто, редукується майже до нуля. Ми намагаємося не просто підтримувати приватну ініціативу кожного громадянина, а справді розбудовувати цю галузь діяльності. Ми не можемо чекати, поки хтось прийде і наведе лад у нашому суспільстві. Сьогодні громадянське суспільство є активним чинником змін у державі. Ми знаємо, що президенти, політики приходять і відходять, а народ України залишається.
Серед цих чотирьох принципів – гідність людської особи, загальне добро, солідарність і субсидіарність – знаходиться і питання релігійної свободи. За вченням Отців ІІ Ватиканського Собору, релігійна свобода є невід’ємною складовою поняття гідності людської особи. Недаремно Декларація про релігійну свободу цього Собору так і називається – «Dignitatis humanae». Можна також сказати, що без релігійної свободи немає справжньої демократії. Мені приємно, що «другом» Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій є Інститут релігійної свободи в Україні, який намагається не просто систематично, науково обґрунтувати цю дійсність, а й показати її роль у розбудові демократичного суспільства в Україні.
Релігійна свобода, на нашу думку, полягає в тому, що кожна людина має право вільно сповідувати свою віру. Ніхто не сміє втручатися у внутрішню сферу людини, наказуючи їй сповідувати чи не сповідувати певну релігію. Вищезгадана Декларація про релігійну свободу каже, що «правда перемагає не інакше, як силою самої правди». Деколи навіть нам, релігійним діячам в Україні, це не завжди зрозуміло, нам хочеться перемагати за допомогою якихось інших аргументів. Але, думаю, засада релігійної свободи полягає в тому, що ми повинні свідчити правду і допомагати людям шукати її у своєму сумлінні.
Я хотів би також вказати на відмінність між релігійною свободою і свободою сумління. Релігійна свобода означає, що в суспільстві та чи та релігія має право вільно відправляти свої богослужіння, здійснювати свій культ. (Певні рівні релігійної свободи існують навіть у тоталітарних суспільствах.) А свобода сумління передбачає, що людина може вільно вибирати релігію, має право змінювати свою релігійну приналежність. Очевидно, що вільне демократичне суспільство має забезпечувати не тільки релігійну свободу, а й свободу сумління. Можна сказати, що кожний громадянин такого суспільства в релігійному плані стає активним, діяльним. Він приналежний до певної релігійної спільноти не з необхідності чи примусу, а завдяки свідомому й добровільному вибору. Сьогодні це характерно для України. Нині українські Церкви і релігійні організації втішаються і релігійною свободою, і свободою сумління. Ми самі ще звикаємо до цієї ситуації – не всі Церкви спокійно сприймають те, що їхні вірні в будь-який час можуть їх покинути та перейти до іншої конфесії. Це «адвент» свободи сумління нашого народу. Це ті принципи, за якими сьогодні функціонує Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Те, що представники різних Церков і релігій збираються разом, означає, що ми поважаємо одні одних, – ми поважаємо свобідний вибір у релігійному питанні наших громадян навіть тоді, коли, можливо, не вповні погоджуємося між собою. У наших вірних ми намагаємося виховувати повагу до представників інших Церков, конфесій і релігій.
Сьогодні Церкви і релігійні організації, можливо, є найбільш свідомими учителями засади загального добра. Ми бачимо і знаємо, що тепер найбільшою небезпекою для цього блага в Україні є проблема корупції. І найактивнішими в протидії корупції є Церкви і релігійні організації. Бо ми розглядаємо феномен корупції не тільки з точки зору юридичної чи економічної, а духовної та моральної. Ми вважаємо корупцію гріхом проти загального добра. Про це ми не один раз говорили у своїх зверненнях і деклараціях.
Щодо солідарності і субсидіарності, вважаю, не потрібно давати ґрунтовного пояснення, бо всі наші спільні справи: допомога потребуючим, підтримка українського війська, військове капеланство тощо – це ті елементи, які показують, як ми бажаємо втілити ці норми в життя. На мою думку, ці чотири принципи – це принципи успіху України. Надіюся, ці засади поділяють і наші європейські друзі, бо з цих принципів народжуються справжні європейські вартості.
Сьогодні перед Україною та Європейським Союзом стоїть великий виклик – явище еміграції. Ми знаємо, що свобода пересування Європою є одним із принципів життя. Ми вдячні європейській спільноті, що вона зрозуміла, що українці є європейським народом, і був скасований візовий режим з Україною. Тепер українці можуть вільно подорожувати Європою: відбувається обмін ідеями, думками, способом життя тощо. Однак безвізовий режим збільшив масштаби еміграції. Згідно з даними української офіційної статистики, на 1 серпня 2017 року в Україні проживало 42 млн 300 тис. громадян. Насправді, скільки сьогодні є мешканців в Україні – ніхто не знає. Альтернативні способи підрахунку, зокрема здійснені на основі аналізу споживання базових продуктів харчування, подають іншу цифру – 32 млн. Де поділося 10 млн людей? Наші (церковні) способи аналізу сучасного феномену еміграції показують, що люди останнім часом здебільшого емігрують не за океан, до Північної чи Південної Америки, а до Європи. Ми бачимо, що великі українські громади з’являються по всій Західній Європі. Наприклад, за даними польської статистики, нині в Польщі є 1 млн 300 тис. українців. Ми знаємо, що в Італії є півмільйона українців. Сто тисяч наших вірних перебуває в Іспанії. Ці цифри дуже швидко ростуть.
Торік, у листопаді, силами нашої Церкви у Фатімі був проведений І Загальноєвропейський форум українських емігрантів. Через два місяці буде другий такий самий захід у Римі, на якому ми продовжуватимемо роздумувати над еміграційним рухом, що охоплює таку велику кількість людей. Українці привозять із собою в західні європейські країни певні засади свого способу життя, зокрема й релігійні.
На І Форумі ми разом із повноважними представниками Католицьких Єпископських Конференцій Європи (Німеччини, Італії, Іспанії та ін.) сформулювали принцип життя українських емігрантів в Європі – інтеграція, а не асиміляція (integration, but not assimilation). Українські мігранти, які приїжджають до Європи, не хочуть творити своїх закритих гетто, вони активно долучаються до життя цих суспільств. Це люди, які хочуть чесно працювати і чесно заробляти. Вони переказують додому, в Україну, мільярди євро, щоб забезпечити свої сім’ї. Це активні люди, які хочуть брати активну участь у житті тієї країни, що в ній перебувають із певних причин. Вони мають глибоке розуміння загального добра і вдячні за солідарність, яку проявляють мешканці країн їхнього поселення.
Одначе українські мігранти потребують і певної допомоги. Ми, як Церква, визначили кілька необхідних елементів, які б допомогли цим людям зберегти ідентичність. Першою річчю є школа. Сьогодні майже при кожній українській католицькій парафії в Європі створюються українські школи. Українська Держава вже, нарешті, починає визначати критерії для визнання освіти, наданої в таких школах, котрі об’єднуються в мережу «Міжнародна українська школа».
Ще одним важливим елементом життя мігрантів є соціальний захист, незважаючи на «легальність» їхнього перебування в інших країнах. Наші релігійні громади стають осередками такого соціального служіння.
Питання міграції є дуже важливим сьогодні для Європи передусім з огляду на інтеграцію мігрантів у суспільство. Для нас, України, це питання також є важливим, але з іншого погляду – ми хочемо, щоб наші люди не покидали Батьківщини, працювали вдома, мали гідну зарплату і не були змушені шукати кращої долі за кордоном. Це великий виклик у сфері суспільного служіння як для Українських Церков, так і для Української Держави.
+ Святослав
