Процес легітимізації китайських єпископів, висвячених без мандату Папи, – це не холодний бюрократичний акт, але є сам в собі шляхом по-справжньому та глибоко церковного розпізнавання. Ця стаття продовжує тему попереднього тексту щодо канонічної легітимності та цивільного визнання єпископів
Католицькість не слід сприймати у спрощеному географічному чи інституційному сенсі, але в значенні цілісності віри й доктрини та вірності Переданню в повному сопричасті. Глибока суть католицькості стосується сердець і душ: католицьким є той шлях до органічної єдності, який спроможний поєднати відмінності в Христі. Тому, місцева Церква твориться навколо Євхаристійного богослуження всього Божого люду під проводом єпископа, оточеного колегією пресвітерів та підтримуваного дияконами.
В цьому сенсі Католицька Церква існує там, де існує місцева Церква, єпископ якої перебуває в сопричасті з Єпископом Риму, що головує в любові над усіма місцевими Церквами, розсіяними в світі. Це є гарантією «католицької» єдності місцевої Церкви. Якщо, натомість, цей єпископ не постає в сопричасті з Єпископом Риму та не виражає цього сопричастя в своїй щоденній діяльності, виникають серйозні проблеми. Ось чому канонічним правом передбачені серйозні покарання як для єпископа, що уділяє єпископське рукоположення без папського мандату, так і для того, хто його приймає. Таке рукоположення, в дійсності, завдає серйозну рану церковному сопричастю та є серйозним порушенням канонічної дисципліни.
З огляду на це, шлях легітимізації китайських єпископів, висвячених без мандату Папи, не є і не може бути холодним бюрократичним актом, але є сам в собі шляхом по-справжньому та глибоко церковного розпізнавання, покликаного оцінити, чи в кожному окремому випадку існують основні передумови для того, щоб єпископ міг бути прийнятим до повноти католицького сопричастя.
Такий шлях розпочинається чітким і щирим проханням про прощення, скерованим до Святішого Отця з боку зацікавленої особи, часто повторюваним. Далі йдуть: оцінка з боку Папи та можливе надання прощення; відкликання кар та канонічних обмежень (насамперед, – екскомуніки latae sententiae), під які єпископ підпав та які є передбачені церковним законодавством для того, щоб привести його до розкаяння; сакраментальне розгрішення; відновлення повноти сопричастя; прийняття з боку ієрарха внутрішнього наставлення та прилюдної поведінки, що виражатимуть сопричастя, та майже в кожному випадку – пастирські доручення. Зовсім не другорядним є прийняття з боку спільноти вірних прощеного та узаконеного єпископа, який посилається до них, як Пастир: це вимагає від усієї спільноти внеску молитви, пильності, слухняності та співпраці, аби сприяти сопричастю.
Процес примирення, що передбачає особливі заходи у випадку незаконних єпископів, входить до звичайних передбачень в житті Церкви щоразу, коли трапляються ситуації ран, завданих церковному сопричастю. Щодо китайського випадку, легітимізація єпископів не є чимось новим, притаманним нашим дням. Вона вже здійснювалася протягом останніх десятиріч, хоча й не всі це поділяли та приймали. В процесі узаконення єпископів, що є очевидним, існують також цивільні аспекти, які у випадку певного оцінювання фактів настільки надимаються, що, іноді, набирають центрального значення.
З одного боку, політичне бачення легітимізації, а з іншого – нерозуміння пастирського значення канонічних кар, в окремих випадках спричинили несприйняття та замішання з боку деяких спостерігачів, а навіть і деяких членів Церкви. Деякі частини «підпільної» спільноти, у дійсності, не поставилися прихильно до практики узаконення єпископів, якої виразно бажав святий Папа Іван Павло ІІ. Вони вбачали в легітимізації загрозу сприймати її, як підтримку «офіційної» спільноти та політики уряду. Однак, з боку «підпільної» спільноти ніколи не бракувало також голосів на підтримку узаконення. Свого часу один «підпільний» єпископ, поінформований про переговори з владою, висловив прилюдне схвалення на адресу Папи Івана Павла ІІ, який «відчинив Христове серце та прийняв багатьох єпископів з офіційної спільноти» та діяв на користь збереження єдності та сопричастя Церкви в Китаї.
Тепер, незважаючи на те, що питання узаконення в Китаї стосуються, як здається, небагатьох випадків, необхідно рахуватися із можливими та по-різному мотивованими хвилями незгоди. Але для всіх повинно залишатися непохитним те, що лише навколо постаті законного та визнаного єпископа можна розпочати зшивання церковного полотна дієцезальної спільноти в Китаї.
Переклад: о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ
