Серед переселенців з Донбасу чимало людей, які не можуть пробачити Україні і винять нас у своїх бідах. І, щоб ця образа стерлася, має пройти певний час, який буде вимірюватися не тижнями і навіть не місяцями, пише соціолог-демограф Елла Лібанова для Нового часу.
Справа навіть не в тому, праві ці люди чи ні – вони відразу втратили все: соціальний статус, роботу, житло, майно. Є тенденція до того, що звинувачують в цьому вони кого завгодно, тільки не себе. Вони не відчувають своєї відповідальності за те, що трапилося.
Я переконана, що люди взагалом, скрізь однакові. Але жителі Донбасу дуже довго перебували під пресом – як інформаційним, так і психологічним. Багато в чому винні і ми, оскільки недооцінили загрозу сепаратизму. В ідеалі, конфлікт в Донбасі потрібно було зупинити ще в березні – тоді це було можливо іншими методами. Але проблема в тому, що до виборів президента, до появи в країні легітимної влади ситуація була дуже важкою, і сил на Донбас просто не вистачило.
Зараз, як тільки донбасівці приїжджають і виходять з-під інформаційного преса, у них починають потроху відкриватися очі на події. Але потрібно чітко усвідомлювати, що переконати людей за 50 не вийде – хіба що одиниці, і ставку потрібно робити на дітей і молодь.
Агресивна чи зухвала поведінка може бути захисною реакцією на пережитий кошмар
Як це зробити? В першу чергу, потрібно показати їм решту України. Величезна кількість жителів Донбасу ніколи не покидало свій регіон – саме тому вони повірили, що жителі Західної України хочуть вигнати їх і оселитися в їх будинках. Ну як можна уявити, що людина добровільно кине Львів і поїде в Горлівку? Щоб позбутися цієї омани, достатньо всього раз побачити Львів. Крім того, львів’яни навіть у Києві погано приживаються – скаржаться, що тут їм не вистачає особливої атмосфери рідного міста. І у Львові справді особлива атмосфера – так само як і в Одесі, і в тому ж Донбасі. Ті ж Чернівці, Ужгород, Івано-Франківськ знаходяться поруч – але це зовсім різні міста, і люди там теж різні. Але для того, щоб зрозуміти, що це нормальні люди, які нічого поганого не хочуть, жителям Донбасса треба їх побачити на власні очі.
І в Донбасі теж живуть нормальні люди – можливо, трошки менш освічені. За такими показниками, як питома вага осіб з вищою освітою і середня тривалість освіти, в цих двох областях справа йде куди гірше, ніж в інших регіонах України. Причому в Донецькій області – гірше, ніж у Луганській. У Луганській області хоча б є хімічні підприємства, де потрібен певний рівень освіти, а Донецьк – це в більшості своїй шахти, де потрібна некваліфікована сила. А рівень освіти дуже сильно корелює з толерантністю – саме тому жителі Донбасу часто не готові сприймати альтернативні точки зору. Щоб це змінилося, донбасівці повинні зрозуміти, що вони не особливі, а такі ж українці, такі ж громадяни, як і всі інші.
Ще одна проблема – жителів Донбасу довго і цілеспрямовано переконували, що вони годують всю Україну, хоча цього зроду не було: регіон дотаційний. Там не та промисловість, але спробуй це пояснити комусь із них.
Мене турбує той факт, що 60% жителів Донецької і Луганської областей вважають, що за 23 роки незалежності ментальна відстань між Сходом і Заходом збільшилася, хоча насправді цього немає, про це не думають ні в Дніпропетровську, ні в Одесі, ні тим більше – у західних областях. Це переконання жителів Донбасу – результат цілеспрямованої політики, пропаганди і всього того, що сталося в нашій країні.
Нас очікує чимало складнощів – і з переселенцями, і з тими, хто зараз залишається в Донбасі. Крім того, не треба переоцінювати ставлення жителів звільнених міст до української армії – найчастіше вони радіють не так їй, скільки припиненню стрільби і кошмару. Щоб зуміти допомогти їм, потрібно бути терпимими і обережними. Потрібно розуміти: якщо жителі Донбасу поводяться не так, як нам хочеться, це може бути просто захисною реакцією на пережитий кошмар.
Джерело:
