Не є таємницею, що немає того, хто би був цілковито задоволений Церквою (якщо бути більш точним то й взагалі немає такого хто був би всім задоволений), а що стосується Церкви то вона від самих своїх перших часів, була знаком протиріччя. А в нинішню пору, знайти до неї зачіпку простіше простого. Але все таки чого бракує Церкві?
Велетенська хвиля національного і релігійного піднесення яка три десятиліття тому охопила Україну, представила в той момент наше життя повністю в рожевому світлі. Зачаровані кольором вишиванок та музикою церковних передзвонів, ми наївно вважали, що так буде завжди. І замість того щоби копати траншеї і заливати фундамент під капітальне будівництво, ми відразу купували дорогі меблі, прагнучи насолоджуватись видовищем в м’яких та зручних фотелях. Але реальність потрохи починає протвережувати. В якусь хвилину, всі зі здивуванням виявили, що за цих тридцять років національно-патріотична свідомість у нас (в масштабах країни) не тільки не зросла, а цілком вірогідно виглядає на те, що ще й зменшилася. Поза новими, чудовими, багатими храмами, кількість яких вражає, нині ми стоїмо перед питанням, а чи буде в них кому молитися через пару десятиліть.
Здавалось би, й робилось тоді все по максимуму. З початком 90-х священики, катехити, отримали доступ до шкіл. Кількість релігійної літератури як дитячої, простої та наївної, так і нерідко досить високо-духовної та інтелектуальної, порахувати, фактично, неможливо. При окремих великих парафіях недільні школи та катехитичні центри як для дітей, так і дорослих. Чимало християнських рухів, спільнот, численні потужні богословські комісії які контролюються синодами, десятки чи й сотні високоосвічених богословів які отримали блискучі студії за кордоном, збудували собою в структурі Церкви потужну вежу і раптом виявляється, що вся ця міцна, потужна сила, насправді не знає як діяти щоби не те, щоби розбудовуватися, а зберегти в Церкві вірних.
Інколи виглядає на те, що ми якби існуємо в паралельному світі, з однієї сторони духовенство з іншої миряни. Хоча … може воно дійсно так є? Може, насправді, Церква уподібнилась величезному супермаркету в якому наділені Тайною Священства грають роль обслуговуючого персоналу, а вірні покупців? І як і в кожному супермаркеті крім продавців є маркетологи, товарознавці, начальники відділів, а на самому верху власник магазина, про якого багато хто чув, але більшість навіть в очі не бачила.
Ніби й банально все це звучить, але ніде правди діти, нерідко, саме такі схожі уявлення і панують з обох сторін. При цьому як і в кожному магазині невдоволені одні і другі – і продавці і покупці. І ті і ті хотіли би все перемінити та ніхто не наважуються на зміни. Часто незадоволені своїм становищем і ворохоблячи на такий стан речей та на “обслуговуючий персонал”, миряни насправді не хочуть змін бо зміни автоматично вимагають і від них самих якихось кардинально нових дій і відповідно виходу з зони комфорту. “Обслуговуючий персонал”, дуже часто так само не тішиться своєю роллю. Більшість з них, йшли до священства в щирому наміренні служити Богові та людям, а в реалі стикаються з дійсністю в якій, нерідко, єдине чого від них вимагається це щоби “покупці” не скаржилися на “якість обслуговування”. Але й вони з часом привикають стояти за прилавком і бояться щось міняти як в своєму служінні, так і в своєму житті бо переміни цілком очікувано, внесуть дискомфорт і в їхнє існування.
Що робити? Здавалось би відповідь була уже дана – необхідні зміни, необхідна нова праця. Розпочата і активно проваджена певними спробами щось реформувати в останнє десятиліття, вона ніби й не провалилася остаточно, але в той же час цілком зрозуміло, що бажаного результату досягнуто не буде. Причин цьому, напевно, що безліч, але одна із них та, що метою її було прагнення перемінити майбутнє без серйозного хірургічного втручання в сьогодення та критичного перегляду минулого.
А минуле, на превеликий жаль, далеко не завжди було безхмарним і правильним. І мова не йде про певні моральні та етичні проступки тих чи інших церковних осіб, а про загальноцерковний курс. Замість продовжувати підносити людину до Неба, Церква, в швидкому часі після Медіолянського едикту, стягнула Небо на землю. Всі ті, величаво пафосні візантійські богослужіння яким патріарх зі своїм причтом копіювали світські цісарські церемоніали, надаючи їм нового релігійно-символічного значення, зачаровували та захоплювали уяву тогочасних вірних. Післанці князя Володимира, які повернулися з Константинополя, стверджували, що вони не були свідомі того де знаходяться: на небі чи на землі. Хорові співи, дивовижно багаті, розшиті золотом шати єпископів, величаві будівлі храмів покриті золотом і красою розписів, що наповнювались димом та ароматами кадженя, творили Церкву містичною і повною величі. Але якщо для людини перших двох тисячоліть, цієї величавої містики вистачало, щоби наповнювати її страхом та благоговінням перед всім, що пов’язано з церковно-релігійним життям то у сучасної людини, чиє життя проходить в оточенні незчисленних телевізійних, концертних шоу та ілюзій, церковна атрибутика, вже давно не викликає цих же емоцій.
Інколи виглядає на те, що Церква намагається конкурувати зі світовим забавами і не хоче думати, що вже вкотре стає на ті самі граблі. Так, ніде правди діти, чимало людей шукає у Церкві атракції, пригод, прагнуть відчувати захват, що його отримують футбольні уболівальники чи театральні фанати. Хліба і видовищ – це древнє гасло і на сьогодні залишається актуальним і в прагненні зберегти прихильність своїх членів чи придбати нових, Церква, в особах своїх “маркетологів і товарознавців” розробляє плани чим би то новим і цікавим привабити народ. Парафії та єпархії ніби міряються кількістю чудотворних мощей, ікон, джерелами та криницями і відповідно велелюдними прощами до них, все це є, але чомусь духовність від цього не зростає. Ми чи то забуваємо, чи то боїмося нагадувати людям, що проща не є індульгенцію за гріхи як минулі так і майбутні, не є розвагою чи туристичною розривкою, а дуже часто саме так і виглядає. Маємо ще різні спортивні змагання, футбол чи волейбол, що проходять під егідою та з благословення того чи іншого єпарха – все це звучить гарно, модерно і навіть привабливо. Але надоїсть м’яч (виглядає на те, що й вже надоїв бо про такі акції чується вже чим раз рідше), що тоді дальше, чим його замінити? Так, поза всяким сумнівом, як свідчить досвід, завжди знайдуться ті хто буде вистоювати в багатогодинних чергах щоби вклонитися пеленам в яких ніби-то був сповитий Ісус, тих хто шукає в Церкві шоу, але йдеться про інше, щоби разом з цим, не втратити пересічних християн які шукають у Церкві насамперед Христа. Маємо бути свідомі, що спроба Церкви замінити світ чи стати його конкурентом не може привести до добра Церкви бо вона ніколи не була його частиною, вона була ніби й в ньому бо ми у світі і в той же час зовсім поза ним. Роль Церкви не в тому, щоби розважати люд Божий, а в тому, щоби провадити до спасіння.
Натомість, нерідко, маємо спроби одержавити Церкву, зробити її інструментом для маніпулювання думкою як вірних, так і всього громадянського суспільства. І такі намагання, часто успішні, тривають від самих початків. Так, ми греко-католики, можемо втішатися, що ніколи не були державницькою Церквою, але маємо визнати, що це відбувалося не тому, що наш провід настільки противився такій думці, а тому, що проживаючи протягом багатьох століть, на своїй рідній землі, українці не мали власної держави і відповідно й ми самі і наша Церква, виявлялися на маргінесі суспільного життя і в силу таких обставин була радше національною, ніж державною.
Чого бракує Церкві? Церкві бракує як не дивно Христа. Того Христа Ісуса, який казав до Симона: “ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають.” (Мт. 16.18). Того який стверджував: “Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку.” (Мт. 28.20) Нам (абсолютно всім Церквам) бракує свідомості, що ми “Христові, а Христос Божий” (Еф. 2, 23). Замість того, щоби говорити про вірність хрещенню Ісуса, ми постійно сперечаємось про хрещення Володимирове. Замість того, щоби дивитися на оригінал ми дивимось на копії. І намагаємось копіювати тих кого називаємо великими замість того, щоби бути Христовими, бути собою і творити нових великих.
А великі можуть народитися тільки будучи народженими вільними у вільних. Раб не може бути великим. Поза всіма своїми благими прагненнями спасти людину, Церква повинна не забувати, що сам Господь дав людині вільний вибір. І той хто вибирає у своєму житті шлях зворотній від Церкви має на те таке саме право як той хто прагне в Церкві знаходитись. На жаль, і сам Всемогутній Бог не здатен спасти людину всупереч її волі.
Рабство державницької Церкви, якою була Церква Візантії, звідки наші предки взяли свою християнську віру, релігійність та релігійне життя, принесло на наші землі і тотожне культурне та державне насліддя. Разом з літургією Церква передала свій вплив і на життя цілого народу. Як наслідок, і по сьогодні ми хочемо ізолювати себе в гетто суто православне, те з чого прагнув нас витягнути нас Христос. Бо в ньому “немає ні юдея ні грека, ні чоловіка ні жінки”. Єдині рамки в які нас поклав Христос – це відродження з води і духа і можливість та право бути учасниками Господньої вечері.
А ідеальної Церкви не було, нема і не буде бо немає ідеальної людини. Бо хоча Церква як Божа установа і збудована на твердому фундаменті наріжним каменем якого є Христос – її наповнюють звичайні люди. Часто недосконалі, часто не надто розумні, виважені, шляхетні, порядні і т.д. Церкву такою якою вона є творимо разом з Ісусом Христом ми з вами, пересічні, далеко не ідеальні, далеко не святі та праведні християни.
І Церкві бракує того, що бракує кожному з нас. Церкві бракує святих священиків, (а ще краще щоби за престолом стояли не люди, а ангели, хоча як знаємо і ангели не вистояли перед випробуванням). Церкві бракує святих мирян бо саме їхні родини є джерелом народження святих священиків. В Церкві є надмір того гріха, якого надмір є в кожному з нас. І коли хочемо змінити обличчя Церкви, мусимо починати зміни самі з себе.
