Заходи, які позиціюють як спосіб протистояти COVID-19, стали прецедентом не баченого досі контролю за населенням. Йдеться не про обмеження права на пересування як таке (такі заходи практикувалися ще в доіндустріальну добу та й саме поняття “карантин” походить із часів Середньовіччя). На службу стеженню і контролю була поставлена значна частина сучасних технологій.
Це потрясіння уже саме по собі спровокувало дискусію про те, наскільки можна поступатися приватністю заради безпеки, комфорту та інших благ. Одначе тісна співпраця мобільних операторів із органами влади, посилення стеження за допомогою камер (у тому числі розміщених на дронах), примус до використання спеціальних гаджетів та програм – це не єдиний привід для побоювань чи, навпаки, радощів із приводу успіхів науково-технічного прогресу. Сьогодні неабиякого розмаху набуло обговорення чипізації. Ця тема не є новою. Вживлення в людське тіло “розумних” імплантатів уже тривалий час має своїх завзятих прихильників та противників. Одначе можна сказати, що нині ставки зросли, і вироблення чіткої позиції з цього питання як ніяк на часі.
Мова, звісно, не йде про те, що через якихось кілька років чипування стане загальнообов’язковим. І чипізація, і поширення інших засобів стеження та контролю можуть розтягнутися на не одне десятиліття. Але зараз ми перебуваємо у точці, в якій можливе значне пришвидшення відповідних процесів.
Передусім потрібно чітко зрозуміти, що нового несе чипізація. Не варто оцінювати небезпеку чипів, ігноруючи ті можливості стеження і контролю, які дають уже впроваджені технології.
Наше пересування фіксується гаджетами та все більшим числом відеокамер. Гаджети вже починають діставатися наших біоданих, зокрема частоти пульсу. Про те, наскільки ретельно аналізується наш Інтернет-серфінг, годі й згадувати. Окрему категорію становлять безготівкові розрахунки. Вони не тільки є одним із елементів нашої “помітності”, але й роблять нас особливо вразливими: заблокувати рахунок легше, ніж вилучити наявну готівку.
Принципова відмінність чипу від поширених нині гаджетів – він супроводжуватиме нас 24 години на добу 7 днів на тиждень. Зараз, якщо ми хочемо, аби наше перебування у певному місці лишилося невідомим для органів влади, ми просто не беремо у це місце телефон. Із чипами так не вийде.
Поки що ми маємо вибір: користуватися безготівковими розрахунками чи готівкою. Але перші все більше витісняють другу. Якщо за умов остаточної відміни готівки єдиним ключем доступу до нашого рахунку стане чип (або ж доступ якимось іншим чином буде прив’язаним до нашого тіла), це зробить нас особливо вразливими.
Нарешті, імплантат дозволятиме збирати інформацію не тільки про наше серцебиття, але й про склад крові: гормональний рівень, препарати, які ми вживаємо чи відмовляємося вживати тощо.
Чипи можуть зробити наше життя дещо зручнішим: чому б замість численних документів, готівки/пластикових карт, ключів від квартири, автівки та офісу, а також замість паролів у голові не мати одного-єдиного імплантованого пристрою? Також чипи можуть бути дуже корисними у площині турботи про здоров’я. Щоправда, все це породжує ряд антропологічних питань, але наразі не будемо на них відволікатися. Звернемо увагу на інше – на чипи як спосіб примусити людей більш строго дотримуватися норм законодавства.
Крадій, який проникне до чужого помешкання, маючи чип, навряд чи уникне покарання. Так само не уникне покарання убивця, імплант якого чітко свідчитиме, що він був поруч із жертвою у той час, коли в неї перестало битися серце. За певний час після того, як мода на чипи набере масштабів, їхнє встановлення стане обов’язковим, а видалення саме по собі стане злочином. Хто ж тоді наважиться порушувати закони? Чи нестиме така чипізація певне благо? Безперечно. Але це благо не є таким однозначним, як комусь може здатися. Принаймні, з християнської точки зору.
Християнське ставлення до політичної влади та норм законодавства, які вона встановлює, амбівалентне. З одного боку, сама по собі влада є “від Бога”, її мета – благо людини як соціальної істоти. Йдеться і про владу загалом (тобто ієрархічні відносини між людьми як такі), і про політичну владу зокрема. З іншого боку, християнство свідоме того, що влада може ставати вкрай несправедливою. Сама по собі політична влада є прекрасною річчю. Але конкретні політичні режими можуть бути лихими. Влада може вироджуватися: із “Божого слуги” (Рм. 13:4) перетворюватися на “анти-владу” – “Великий Вавилон” як “матір розпусти і гидоти на землі” (Од. 17:5).
Щойно сказане має три практичні вияви. По-перше, назагал потрібно цінувати владу і бути слухняними закону. По-друге, в окремих випадках може виникати потреба усунути політичний режим, який став несправедливим. По-третє, якщо режим характеризується значною несправедливістю, але не існує раціональних підстав для його усунення, необхідно відмовлятися від виконання частини норм, які він встановлює. Активний чи пасивний опір політичному режиму випливає з усвідомлення того, що встановлені Богом об’єктивні норми є вищими, ніж ті, які встановлює влада. “Визнати природне право основою і обмеженням позитивного права – це погодитися з легітимністю опору владі, якщо вона суттєво і систематично порушує фундаментальні принципи природного права” (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 400). “Сумління зобов’язує громадянина не виконувати приписів цивільної влади, якщо ці приписи суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія” (Катехизм Католицької Церкви, 2242).
З урахуванням зазначеної амбівалентності погляньмо на відомі рядки Письма: “Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло” (Рм. 13:2-4).
Чипи та інші засоби контролю справді можуть посприяти тому, аби влада ефективніше виконувала одну зі своїх основних функцій – репресивну. “Хочеш не боятися влади? Чини добро, і тоді жодні чипи не стануть причиною твого покарання”. Але що робити, якщо конкретний політичний режим демонструє все більше ознак “анти-влади”? Що робити, якщо влада захищає тих, хто чинить зло, і переслідує тих, хто чинить добро?
Є досить очевидним, що нинішні тенденції стеження і контролю включно з чипами спрямовані на унеможливлення не тільки революцій, але й будь-якого відчутного незадоволення діями влади. Згадаймо акції протесту під час Майдану (я винесу політичну оцінку цього явища за дужки, концентруючись на виключно технічних аспектах). Чи багато сміливців наважилось би розпочинати конфронтацію з правоохоронцями, якби чітко знали, що їхні тіла ідентифіковані? Користуючись відсутністю такого засобу контролю як чипи, люди, котрі сприяли тому, що Майдан переріс у справді ефективний засіб політичного протистояння, зазвичай дотримувалися базових норм безпеки. Наприклад, не користувалися мобільними, коли тривали сутички. Або ж, якщо ці люди вже були ідентифіковані міліцією, не користувалися своїм звичним телефоном, коли покидали безпечну територію. Але можна взяти до уваги навіть мирних демонстрантів: мітинги були несанкціонованими, участь у них була правопорушенням. Чи були б ці мітинги такими масовими, якби люди знали, що невдовзі після їхнього виявлення у забороненій зоні з їхніх рахунків зникне чимала сума штрафу (або ж ці рахунки взагалі будуть заблоковані)?
Необхідно пам’ятати, що впродовж останніх років суттєво посилилися тенденції цензури та безпосереднього переслідування інакодумців. Технологічний розвиток лише сприяє посиленню цензури. Поява досконалих фільтрів, які блокуватимуть ідеологічно неприйнятний контент – це лише справа незначного відрізку часу. Зараз можна залишити допис у Facebook з надією, що наявні там “мова ненависті” чи “фейкова інформація” не будуть виявлені, або, принаймні, що допис проіснує хоч кілька днів. У випадку появи фільтрів контент може блокуватися ще до його публікації. Причому спроба опублікувати щось “неполіткоректне” може одразу тягнути за собою штраф, який буде стягуватися з вашого рахунку (звісно, незалежно від способу доступу до нього). Цензура в інформаційному просторі створюватиме чудові умови для обмеження наших дій у просторі фізичному.
Бодай якась, дуже віддалена можливість революції є чинником, що може стримувати владу від зловживань. Ба більше, таким чинником можуть бути акції протесту чи просто наростання опозиційних настроїв. Відтак технічне унеможливлення протестів або навіть перешкоджання формуванню опозиційних спільнот є вкрай небезпечним явищем.
Ця небезпека відчутна у площині суто світських суспільних та державних інтересів. Скажімо, Україну впродовж останніх років від суттєвих поступок Росії уберігала саме вулична активність, яка була б неможливою за вище змальованих умов. Але у релігійній площині небезпека нинішніх тенденцій ще відчутніша.
Мова йде і про нові можливості обмеження релігійних практик, і про примус до етично неприйнятної діяльності чи, навпаки, заборону діяльності, яка властива людській природі. Бачачи реалії сьогодення, неважко уявити, що за певний час жінок молодого віку зобов’язуватимуть приймати контрацептивно-абортативні препарати. Все це, звісно, буде робитися нібито для блага жінки: аби ніщо не завадило їй здобувати освіту і будувати кар’єру. А ще – супроводжуватиметься риторикою порятунку перенаселеної планети. Чипи, здатні передавати інформацію про склад крові, чудово служитимуть цьому тріумфу фемінізму та турботи про довкілля. Можна також передбачати, що в майбутньому нас чекає суттєве обмеження сексуальної близькості загалом. Та це – окрема тема для розмови.
Ще очевиднішими є небезпеки для колективного культового життя. Одним із символів раннього християнства є катакомби. У радянські часи звичним атрибутом релігійного життя були чатові, які мали вчасно повідомити вірних, які зібралися на богослужіння у приватному будинку, про наближення співробітників КДБ та міліції. Але що робити, коли непомітне для влади відправлення богослужінь стане майже неможливим? “Де двоє чи троє зберуться”, там будуть точки локалізації і запуск програм, які детально аналізуватимуть, хто самі зібрався, і які в них інтереси та переконання.
Ймовірність того, що невдовзі нас буде очікувати радикальне обмеження або й заборона колективного культового життя, дуже висока. Наприклад, нас може очікувати заборона на участь у богослужіннях неповнолітніх. Іншим варіантом є вибіркова – індивідуальна або конфесійна – свобода віросповідання. Правом колективного культового життя будуть користуватися лиш ті, хто визнає державну ідеологію. Аби священник мав право на публічні проповідь та богослужіння, він буде зобов’язаним задекларувати всецілу відданість ідеалам “толерантності”, “недискримінації” тощо. Нелегальний священник у разі здійснення богослужінь буде піддаватися ув’язненню, вірні, що користувалися його послугами, – штрафам. Щось подібне ми бачимо вже сьогодні. Конфесійним школам та подібним закладам перешкоджають, якщо вони не приймають ідей ЛГБТ, відмовляються від практик ранньої сексуалізації дітей тощо. Від цього до змальованої заборони богослужінь лише кілька кроків. Зрештою, така модель вибіркового переслідування відома ще з часів Великої французької революції.
Загрози чипізації та інших високотехнологічних засобів стеження і контролю подекуди оцінюють некоректно, зокрема з надмірною конспірологічністю. У випадку християн така конспірологічність може поєднуватися зі спрощеною і водночас категоричною інтерпретацією окремих образів із апокаліптичних книг Біблії. Проте для того, аби усвідомити згадані загрози, непотрібні ні конспірологія, ні здатність безпомилково трактувати пророцтва. Для цього достатньо сил природного розуму, яким, на жаль, ми часто відмовляємося користуватись.
