«Як колись в Україні сім’я врятувала Церкву,
так тепер святим обов’язком Церкви є врятувати сім’ю»
(Блаженніший Святослав)
Церква Христова в особі апостолів отримала від Господа Ісуса, після Його воскресіння, особливу місію і про це читаємо у Святому Письмі: «Ісус же приступив і промовив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 18-20). Ця місія триватиме аж до кінця віку і полягає в тому, щоби навчати людей всього того, чого навчив Ісус Христос, перебуваючи на землі зі своїми апостолами.
Ісус Христос, відвічний Бог, стає в часі людиною і народжується від Діви Марії. Має за опікуна Святого Йосифа, який піклувався про їхню родину – Марію та Ісуса, починаючи від зачаття Ісуса і протягом цілого свого скромного і наповненого тихим служінням, життя. Ісус народжується в родині, звертаючи увагу людей всіх часів на ту незмінну істину, що родина, сім’я – це особлива спільнота присутності Бога, це особливе місце і середовище, яке покликане давати життя дитині, виховувати дитину і готувати її до самостійного та відповідального життя.
Тому Свята Церква чується відповідальною у совісті за те, щоб піклуватися про родину, а ця турбота проявляється у її відповідальному ставленні до того, щоб родину творити, тобто готувати молодих людей до відповідального створення родин; щоб родину захищати від різноманітних сучасних нападів та атак на інституцію сім’ї; родину рятувати, коли вона потрапила у життєві бурі і не дає сама собі ради.
Згідно такого плану, хочу сьогодні разом з Вами, роздумати про ті відповідальності, які лежать на Церкві Христовій, тобто на нас з Вами, дорогі друзі, на священиках і на всіх християнах, які стосуються християнських родин: творити, захищати і рятувати родину.
- ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА «ТВОРИТИ» РОДИНУ
Ми живемо у часі, коли спостерігаємо неабияку «кризу» родинного життя. Часто люди (хлопець і дівчина) починають жити разом «під одним дахом» до вінчання – «на віру» – без Божого благословення (жити разом без вінчання є важким смертним гріхом), без жодних цивільних зобов’язань одні перед одними (інколи навіть не укладають цивільного шлюбу, так званої «розписки») і без батьківського благословення (батьки християни часто на це не мають впливу). Священики про це мало проповідують і навчають, батьки і родичі на це закривають очі, молоді люди заспокоюють свою совість і оправдовуються тим, що мовляв такі часи і так багато роблять і так живуть, або ж знаходять для цього такий аргумент «краще пожити і попробувати, чи ми підходимо один одному, аніж повінчатися і потім розлучитися». І чисто по-людськи, виглядає, що це правда, але якщо копнути глибше, то бачимо, що тут криється великий обман. Цивільна статистика показує, що серед тих подружніх пар, які розлучилися – 80% жили разом і пробували, але просто життя не вийшло. І я, як священик, вже багато років готуючи наречених до вінчання, кожного разу переконують все глибше і глибше у тому, що якщо Господь не «створить» родину, то родина не втримається. У світі є так багато спокус проти «святого родинного подружнього життя», що людських сил замало, аби втриматися і перетривати всі випробування.
Коли я кажу, що обов’язком Церкви є «творити» родину, то тут маю на увазі і відповідальність родини-сім’ї, парафії і душпастиря-священика. Батьки християни повинні від дитинства готувати дітей і розказувати їм про можливі покликання у житті: до сімейного життя, до якого покликана переважна більшість людей, до богопосвяченого життя – монашества або ж до життя у дівичому стані (неодруженому). І коли говориться про родинне життя, то треба чітко пояснювати, що тут йдеться про одного чоловіка чи одну жінку, які би жили все життя «аж до смерті» у любові, вірності, чесності та послусі подружньому (остання обіцянка належить лише жінці). Бувають випадки, що батьки претендують, що Церква чи школа повинні виховати дітей, закласти в них християнські цінності, забуваючи, що все починається з родини. Парафіяльна спільнота є спів-відповідальною за «творення» християнської сім’ї, тобто приклад інших родин, які живуть на тій чи іншій парафії, відвідують той чи інший храм, є дуже важливий для формування свідомості наших дітей – майбутніх творців християнських родин. Священик-душпастир має пряму відповідальність за «створення родини», накладену на нього Святою Церквою через уділення Святого Таїнства Священства і призначення його на ту чи іншу парафію для обслуговування Божого люду. Саме священик, який вінчає ту чи іншу пару наречених, є прямим відповідальним за навчання, підготовку молодят до таїнства вінчання. Часто можна почути оправдання, що сьогодні люди роз’їжджаються по заробітках, всі десь працюють, не мають часу і можливості на підготовку. Але ж Церква зобов’язує священика готувати молодят – проводити науки (якщо ж не може це зробити сам священик, то існують в містах та районних центрах душпастирські осередки перед-подружньої катехизації, благословенні своїми єпископами і такий священик у совісті зобов’язаний послати на навчання-підготовку своїм наречених). Церква про це навчає у Каноні 783, §1: «Душпастирі зобов’язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану: через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов’язки супругів, а також про головне право й обов’язок, які мають батьки – по змозі дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання дітей; через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану».
Кожен хлопець і кожна дівчина, які хочуть отримати таїнство вінчання у храмі і які, припускається, покладаються на Господа Бога у їхній витривалості, повинні завжди переживати і за те, чи їхні майбутні супутники життя також живуть таким життям молитви, чи сповідаються, чи приступають до Святого Причастя, чи родина є практикуючою християнською? Якщо ж перед вінчанням на це не звертати уваги, то потім можна дуже швидко пожаліти. Церква ці речі повинна доносити до свідомості кожного, хто прийшов до храму просити про вінчання, а вже жити таким життям чи не жити – це відповідальність кожного.
- ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА ЗАХИЩАТИ РОДИНУ
Сьогодні у світі можна спостерігати цілеспрямовану атаку на родинні цінності, така своєрідна боротьба проти традиційної родини – одного чоловіка і однієї жінки на все життя. Господь на початку світу сотворив родину, він сотворив чоловіка, а потім побачив, що «не добре чоловікові бути самому» (Бут 2, 18) і «з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка» ((Бут 2,22). І озвучує Святе Письмо закон родини: «Так бо полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки , і стануть вони одним тілом» (Бут 2,24).
Читаємо у Катехизмі нашої Церкви (857): «Господь Бог благословляє подружню любов і обдаровує її жертовністю та плідністю. Вона єднає двох – чоловіка і жінку – в одне ціле, яке людина не може роз’єднати: «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт 19, 6). Подружня єдність здійснюється у взаємодаруванні аж до самопожертви: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї» (Еф 5, 25). Церква також вчить, що «найважливішою метою подружнього життя є сопричастя чоловіка і жінки в любові, щоб, перебуваючи в ній, ще більше пізнавали Бога, що є Любов, і щоб в Його любові їхня любов була плідною: «Що в людині є душа, то є любов у родині. Не стане душі – не стає і життя; буде тіло, але мертве. Родина без любові – як тіло без душі» (Митрополит А. Шептицький). Подружня любов існує перш за все задля добра самих подругів. У подружжі чоловік і жінка покликані до співтворчості з Господом у народженні дітей: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Господь є джерело життя людини, і тому, приймаючи дар нового життя, подруги стають причасниками цього Джерела. Ось чому дар плідності є Божим благословенням для подружжя, скріпленням його в любові. Подружжя є іконою Церкви Христової, яка народжує людей до життя вічного» (Катехизм 869-870).
У сучасному світі для нищення віри і моралі та загальнолюдських цінностей послуговуються різними фальшивими «вченнями» чи ідеологіями. Величезну загрозу для кожної людини і для родини несуть теорії ґендеру (від англійського gender – «рід», «тип», «стать»), які намагаються зруйнувати сприйняття людської статевості як Божого дару, що природно пов’язаний із біологічною відмінністю між чоловіком і жінкою, і таким способом знищують також і природнє розуміння сім’ї-родини – як стабільного і відповідального зв’язку одного чоловіка і однієї жінки; ці теорії також впроваджують вільний спосіб співжиття та спілкування між людьми у статевій сфері. Тому кожен християнин повинен знати хто така людина і що таке родина, щоби не потрапити у пастку людей «зіпсутого розуму й позбавлених правди» (І Тим 6,5). А Церква покликана це все пояснювати людям – розкладати по поличкам, робити порядок в головах людей, бо порядок йде від Господа Бога, а хаос і безпорядок – від диявола.
КІЛЬКА ДУМОК ПРО ЛЮДИНУ І ПРО РОДИНУ
А) Кожна людина є творінням Бога і її цінність полягає в тому, що вона сотворена «на образ і подобу Бога», має безсмертну душу і Господь, через посередництво батьків, дарував їй прекрасне тіло – чоловіче або жіноче. Читаємо у Біблії: «Сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу»… І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 26-27). Божий образ – це невід’ємна природна гідність і духовна краса кожної людини
Б) Особливим творінням Бога є подружжя, бо чоловік і жінка, які стають одним тілом, є образом Божим. «Людина є особою, однаково чи то чоловік, чи жінка, бо обоє створені на образ і подобу особового Бога. Кожна з обох статей із рівною гідністю, хоча різним способом, є образом сили і ніжної любові Бога» (ККЦ, 2334-2335). Побачив Бог, що «не добре чоловікові бути самому» (Бут 2,18).
В) Церква вчить, що «створені на образ єдиного Бога, наділені такою самою розумною душею, усі люди мають ту саму природу і те саме походження… усі мають рівну гідність» (ККЦ, 1934).
Г) Статевість, як даний під час сотворення Божий дар бути чоловіком або жінкою, інтегрально охоплює всі природні виміри існування людської особи: тіло, душу та дух. Особа покликана прийняти виражений у її статі Божий задум щодо себе – оскільки стать не залежить від людського вибору – та втілити його у своєму житті. Людська сталевість – це природний Божий дар і саме в ній відкривається радість бути співтворцем. Ґендерна теорія представляє схиблені поняття про сталевість, а відтак і про родину.
Д) Основою ґендерних теорій є розрізнення між біологічною статтю, даною людині від зачаття, та ґендером – певним особистим вибором сексуальної поведінки. Згідно цієї теорії, статева приналежність більше не вважається даром Божим, а декларується предметом особистого вибору людини. Статева ідентичність базується на біологічній психофізичній дійсності, гендерна відмовляється від бінарності (чоловік або жінка) на користь широкої та довільної гами самоідентифікації. Отже, стать – природне явище, а ґендер – дійсність психічного самосприйняття, часто зумовлена суспільним впливом. Ґендерна ідеологія наполягає, що людина може вільно обирати і втілювати в життя свою сексуальну ідентичність незалежно від біологічної статі. Таке відокремлення та протиставлення статі та ґендеру є небезпечним, бо спотворює традиційні устої суспільства, основані на Божому і природному законі.
- ЦЕРКВА ПОКЛИКАНА РЯТУВАТИ РОДИНУ
Неодноразово сьогодні можна почути про родинні труднощі – непорозуміння, скандали, ревнощі, зради, як духовні так і фізичні, сварки… Як покликаний реагувати кожен християнин на ці виклики? Або, можемо себе запитати, як я реагую на такі ситуації? Як я стараюся вирішити той чи інший конфлікт у цій сфері і якими правилами чи законами я керуюся? Якщо мене просять поради у таких конфліктних ситуаціях: яку даю пораду і чим я керуюся в таких випадках?
Церква і її представники священики мають святий обов’язок не лише «творити» родину і залишити її на «самобуття», але супроводжувати її, піклуючись про їхній духовний супровід, про те, як молодята переживають перші роки їхнього подружнього життя чи моляться разом, чи не пропускають недільної Служби Божої. Пастир повинен знати своїх овець і турбуватися про їхні потреби, розділяти з ними радощі, святкувати з ними разом їхні нагоди, повинен разом з ними плакати і розділяти труднощі та горе, які можуть трапитися в житті кожного; повинен, як каже Папа Франциск – «пахнути» вівцями, тобто знати чим живуть його вірні, чим вони радіють і які труднощі переживають, щоб прийти їм на допомогу.
Сучасний світ, який так швидко розвивається і так багато прагне встигнути, зустрічається з цієї небезпекою, що люди не мають часу один на одного. А якщо це трапляється у родині, то це початок випробувань, «бурі», бо коли немає доброго спілкування, то починаються непорозуміння; коли немає спілкування в родині, то природно люди починають шукати цього спілкування поза родиною, а це стає початком нових непорозумінь. Є гарний приклад зі Святого Письма про бурю на морі і ясний приклад, як з цього вийти. Читаємо, що коли Ісус «увійшов до човна, слідом за ним увійшли його учні. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Ті кинулись до нього, збудили й кажуть: «Рятуй, Господи, ми гинемо!» А він до них каже: «Чого ви лякливі, маловіри?» Тоді встав погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша…» (Мт 8,23-26).
Отже, щоб не було «бурі» в родині, треба ще перед вибором майбутнього чоловіка чи жінки звернути увагу на наступні речі: якими цінностями живе та чи інша людина, чи молиться, чи приступає до Святих Таїнств Сповіді і Причастя. Для когось може видаватися дивними ці запитання, але, з мого невеликого душпастирського досвіду кажу, що саме ці три речі дуже і дуже допомагають врятувати родину, коли є «бурі». А коли вже є бурі, то треба кричати: «Рятуй, Господи, ми гинемо!». Коли є труднощі, проблеми, випробування є два способи виходу з тих ситуацій: перший – розлучитися і сказати, що я до цього чоловіка чи до цієї жінки не маю відношення, «вмити руки» і залишитися «білими і пухнастими», або ж вирішувати проблеми із середини, змінювати свій спосіб життя, поведінки, мислення і ставлення до родини. Перший спосіб є простішим, але він не вирішує проблеми, а її збільшує, а другий спосіб є важчим – але коли покладатися на Господа Бога і вирішувати все з Богом і по-божому, то краса і спокій подружнього життя повернеться і родина житиме щасливо.
Церква завжди стоїть на стороні збереження родини, бо Церква творить родину, захищає і покликана рятувати її у небезпеках та «бурях» життєвого плавання.
Тому, дорогі друзі страймося завжди молитися за наші християнські родини, дякувати Богові за наших батьків – тата і маму, без яких нас би не було і пам’ятати, що основою, фундаментом родини повинен бути Господь Бог, Свята Матір Церква, а засобами для витривалості у цьому стані життя є молитва, Свята Сповідь і Святе Причастя.
о. Йосафат Бойко, ВС
