1 червня 2019 року Апостольська Столиця повідомила, що Святіший Отець Папа Франциск утворив Апостольську адміністратуру для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії з осідком в Караганді. Водночас, він призначив о. Василя Говеру, дотеперішнього Делегата для згаданих вірних, Апостольським Адміністратором цієї церковної територіальної одиниці.
Пропонуємо Вам інтерв’ю із отцем Василем про виклики та дійсність українських громад в Казахстані та Українську Греко-Католицьку Церкву, яка намагається відповідати на ці виклики душпастирським служінням та творенням мостів.
Отче Василю, розкажіть про Українську Греко-Католицьку Церкву в Казахстані. Із скількох парафій складається новоутворена Апостольська адміністратура? Яка кількість духовенства представлена на цих теренах, довірених Вашій опіці?
Сьогодні у Казахстані існує 5 офіційно зареєстрованих українських громад. Окрім цього, існує ще одна спільнота в Алма-Аті, яка ще не оформлена як парафія, але там постійно діє священник. Також є кілька громад по селах, куди священики доїжджають, обслуговуючи їх. Загалом у Казахстані працює сім священиків. Звичайно, що усі вони служать в Казахстані по контракту, тобто приїжджають на 5–7 років у залежності від змоги і потім відбувається ротація, адже вони повертаються в Україну і на їхнє місце приїжджає хтось новий. Таким чином, кількість священиків в останні роки дорівнює 7–9 осіб.
Із якими основними викликами стикаються вірні нашої Церкви на цих теренах?
Найбільшою нашою проблемою є асиміляція. Наші вірні, які завжди були кістяком спільнот і громад, фактично відійшли і залишилися тільки одиниці, з таких традиційних греко-католиків, які були вивезені чи депортовані, чи перебували у в’язницях з України. Натомість, наступне покоління — це ті, які вже родилися в Казахстані, тобто, їхні діти чи внуки. Отож, за цих 75 років цей процес асиміляції дуже сильно вплинув на наші спільноти, які частково змаліли. Відтак другим викликом є еміграція. Фактично, за останні роки дуже багато людей виїхало, адже якщо взяти до уваги українську спільноту в загальному, то у 1989 році в Казахстані проживало 930 тис. українців, а зараз залишилося близько 300 тис. Таким чином, кількість української громади зменшилася у три рази.
Які причини чи обставини впливають на такий вибір виїзду?
Потрібно пам’ятати, що в радянський період Казахстан творився як країна, де були табори, тюрми та примусова депортація, вивезення осіб із спецпризначенням, куди люди їхали будувати, піднімати цілину і т. д. Коли ж обставини змінилися і з’явилися можливості виїхати, то люди розпочали повертатися на свою історичну батьківщину чи то в Україну, а чи в Росію. Багато українців також виїжджає в Росію, адже там часто простіше знайти працю, держава має спеціальну програму репатріації. Отже, туди набагато простіше виїхати.
Мабуть, більшість наших вірних у Казахстані — це нащадки насильно переселених осіб. Скажіть, в чому полягають особливості душпастирської праці серед таких людей?
Ми вже рідко маємо справу із тими, хто був депортований чи ув’язнений, тому що їх залишилося дуже мало, можна сказати, одиниці. Це люди, які вже мають 70–90 років. Таким чином, ми маємо справу у більшості із їхніми нащадками, з людьми, які фактично народилися в Казахстані. Звичайно, що є доволі непросто будувати душпастирство, адже історія східної діаспори є абсолютно відмінною від історії західної діаспори. Протягом усіх тих років все українське заборонялося, не було свободи, Церква також знаходилася у підпіллі, так як в Україні, не було жодних українських товариств чи культурних центрів, де б люди могли просто зустрічатися чи бути разом. Ці асиміляційні процеси, як я вже згадував, відіграли дуже велику роль, адже вже існують мішані подружжя. Сьогодні маємо таку проблему, коли наші спільноти є доволі сильно вимішаними етнічно. Таким чином, їхня ідентичність є дуже непростою. Дуже багато людей після смерті батьків вже асоціюють себе як православні, не чуються зв’язаними чи то з Україною, чи з українською Церквою. Для нас це також є певним викликом, з яким ми стикаємося і який викликає певні труднощі для душпастирської праці серед них.
Окрім того, ми також знаємо, що не так давно Ви розпочали запрошувати семінаристів для ознайомлення із цими місійними теренами. В чому полягає такий задум і чи триває він надалі?
Фактично, із самих початків у 2000 році ми розпочали співпрацю з колегією святого Василія Великого у Стемфорді, зокрема із владикою Василем Лостеном. Кожного року студенти з України, які перебували в цій колегії на навчанні, він відправляв по двоє осіб на літо на своєрідну практику. Відтак вони організовували дитячі й молодіжні табори. Пізніше, коли змінилася ситуація в Америці, зокрема у Стемфорді, ми перенесли нашу співпрацю в Україну. Ми розпочали запрошувати семінаристів із українських семінарій. Кожного року до нас приїжджають семінаристи із двох-трьох семінарій на літо, по одному місяцю, для того, щоб допомагати нашим священикам на парафіях, особливо під час проведення літніх таборів, «Канікул з Богом» чи в інших заходах, які ми організовуємо протягом літа.
Як ми знаємо, 1 червня 2019 року, у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск створив Апостольську Адміністратуру для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії з осідком в Караганді. Водночас, він призначив Вас, дотеперішнього Делегата для згаданих вірних, Апостольським Адміністратором цієї церковної територіальної одиниці. Що змінилося із цим підняттям до рівня адміністратури? Якими тепер є Ваші права та обов’язки?
Насамперед, це не є підняттям до рівня адміністратури, адже насправді це є створення структури. До цього часу, на жаль, ми не мали жодної структури для греко-католиків. У 1991 році була створена Апостольська адміністратура для католиків латинського обряду в Казахстані та Середній Азії. Відтак цьому місцевому латинському Ординарію були також довірені греко-католики, які знаходилися на цій території. Пізніше, у 1996 році був призначений владика Василь Медвіт як Апостольський візитатор для греко-католиків. Опісля ж його резигнації у 2002 році, я був призначений Делегатом Конгрегації для Східних Церков. Однак, це була лише персональна відповідальність, тому що не було створено церковної структури. Натомість, в цьому році, 1 червня, Святіший Отець створив уже церковну структуру. Хоча й через певні обставини не був створений екзархат, як це відповідає східному канонічному праву, але все таки була створена церковна структура, яка дістала назву Апостольської адміністратури. Тому, фактично я маю усі обов’язки як ієрарх місця, окрім того, звичайно, що зарезервовано тільки для єпископа. Про якісь інші повноваження не можу нічого сказати, адже ми ще очікуємо документи з Риму, які більше поінформують про певні повноваження у цих нових обставинах, у яких ми тепер знаходимося.
Беручи до уваги цьогорічну тему Синоду Єпископів УГКЦ, хто або що є основним об’єднавчим чинником для українців на цих землях? Навколо чого твориться спільнотність/сопричастя?
Звичайно, що наша Церква займається не тільки релігійною діяльністю на території Казахстану. Ми не тільки будуємо церкви, не тільки організовуємо релігійні громади чи спільноти, але ми також провадимо культурне життя. Тому ми намагаємося для українців створити усі умови, щоб вони чулися зв’язаними із Україною. Ми допомагаємо та організовуємо різні концерти та святкування празників і свят, таких як день народження Тараса Шевченка, День Незалежності, День матері, Покрови і т. д. Таким чином, стараючись зберегти ці культурні традиції серед наших українців, які там проживають. Церква є мостом між Україною та нашою діаспорою в Казахстані.
