Проведений місяць тому Амазонський синод став ще одним потрясінням у житті Католицької Церкви. Довкола нього вирували емоції. Підняті на ньому питання, а також обставини його проведення знайшли як симпатиків, так і запальних критиків.
Завчасно відгородившись від цілі запропонувати власне бачення усіх цих питань та обставин, поділюся спостереженнями стосовно того, які тенденції у житті Церкви виражає інспірованість рішень синоду ідеєю інкультурації.
Підняття синодом прапору інкультурації було одним із головних каменів спотикання у його оцінці. Досить згадати, що інкультураційної проблематики безпосереднім чином стосуються скандальні пригоди Пачамами – чи то язичницького ідола (на думку критиків синоду), чи то позбавленої безпосереднього релігійного смислу статуетки (на думку його захисників).
Якщо коротко, для критиків синоду згадана статуетка, намагання відшукати позитивні риси у тубільних культах, а також настанова, що Церква в регіоні має бути не так наставницею, як слухачкою – це легітимація язичництва і творення синкретизму, які не мають нічого спільного зі здоровим застосуванням принципу інкультурації. Серед контраргументів можна було почути те, що «європейське» християнство теж пройшло етап взаємодії з язичницькими культурами, а якоюсь мірою і культами (зрештою, відділити перші від других можна лише умовно).
І справді: «європейське» християнство пройшло дуже тісну взаємодію з дохристиянськими культурними реаліями, чи не в першу чергу – з античною філософією. Процес цієї взаємодії відповідає вираженому у сучасних церковних документах рамковому розумінню інкультурації (див. напр. Іван Павло II, Catechesi tradendae, 53). З одного боку, цей процес полягав у використанні та розвитку тих благих елементів, які були властивими дохристиянським культурам. З іншого боку – у протистоянні тому, що було несумісним із християнською вірою та мораллю. Розрізнення благого та лихого, сумісного і несумісного з християнством не було чимось одноактовим. Це був складний, сповнений драматизму та колізій процес. Досить згадати про множинність варіантів сприйняття філософії: від недовіри і навіть зневаги до використання її інструментарію задля артикуляції догматичних речей. Причому справа не обмежилася першими віками новозавітної Церкви. Чого лиш варте сповнене суперечностей «перевідкриття» Аристотеля у XIII ст.
Складається враження, що продемонстроване синодом акцентування на ідеї інкультурації є спробою «у пробірці», на рівні програмних документів повторити за короткий проміжок часу те, що формувалося впродовж багатьох століть.
Звідки такий поспіх? Відповідь, яка здається найочевиднішою, – із суто світської ідеології деколонізації, яка запанувала на Заході у другій половині минулого століття. У тому, що Захід зробив ставку на деколонізацію, прагматичні економічні та політичні обставини перетиналися з обставинами світоглядного характеру. Носіям емансипаторського мислення була необхідною нова група «униженных и оскорблённых», і вони почали гаряче вболівали за успіх «національно-визвольної боротьби» у різних куточках Третього світу. До слова, для самих народів Азії та Африки здійснене в ході цієї боротьби практичне впровадження імпортованих із Заходу ідей часто мало катастрофічні наслідки: від терору послідовників марксистського вчення до міжетнічної різанини, що виникала в межах створених нашвидкуруч «націй».
Складається враження, що синодальні отці не так дбали про справжнє благо тубільних мешканців Амазонії, як займалися творенням нового фетишу пригніченої групи, яку необхідно емансипувати. Перейнятість учасників синоду емансипаторським мисленням, зокрема пошуком пригнічених і маргінальних груп, не тільки була властивою його загальній спрямованості, але й із особливою виразністю давала про себе знати в його окремих епізодах – таких як ухвалення документу «Зобов’язання з катакомб для спільного дому».
Ще однією паралеллю між католицьким мейнстрімом, який вкотре заманіфестував свої позиції під час синоду, та західними прогресистами зразка 1968 року є те, що перейнятість долею «колонізованих» поєднується з ненавистю до Західної цивілізації та її народів.
Ті, хто вболівали за успіх «національно-визвольної боротьби» у країнах Третього світу, нерідко були радикальними антипатріотами відносно власних країн. Щось подібне ми бачимо сьогодні. Той самий мейнстрім, який під час синоду наголошував на важливості збереження тубільного населення Амазонії, гаряче підтримує політику знищення європейських народів шляхом заселення їхніх земель мігрантами неєвропейського походження. Промігрантська риторика звучить навіть у синодальних документах, від чого наявні у них заклики шанувати права тубільних народів виглядають шизофренічно. Втім, насправді маємо справу не з шизофренією, а з чіткою методологією: будучи «пригніченою групою», два з половиною мільйона індіанців Амазонії мають права, яких позбавлені європейці. І справа тут явно не в цінності етнічного різноманіття людства і навіть не в самих індіанцях, а в потребі знайти і захищати «униженных и оскорблённых».
Окреслений підхід дає про себе знати не лише у політичній, але й у суто релігійній, а саме обрядовій площині. Синод заохочує католиків Амазонії плекати обрядові особливості з опорою на локальний контекст. Натомість серед народів Західної цивілізації шириться тенденція відкидати власну обрядову спадщину.
Звісно, Боже Провидіння здатне перемінити людські помилки на успіх справи Євангелія. Але наразі можна констатувати, що на мейстрімному рівні повнота християнського вчення та мотивація, що з нього випливає, все більше підміняються світськими ідеями та психологічною налаштованістю, коріння яких криється в апостазії.