Запитайте будь-кого: «А хто живе в Ізраїлі?» «Євреї!!!» радісно закричить цей будь хто і, трохи згодом, трохи зніяковіло додасть: «Ну і араби, звичайно». Але сьогодні не про це. Все-таки крім арабо-ізраїльського конфлікту, Ізраїль має сакральне значення. Святою Землею називає Ізраїль весь християнський світ. Ось і поговоримо про найнезвичайнішого у всьому Ізраїлі християнського ченця.
Багато з тих, хто живе в Ізраїлі давно, вже знайомий з братом Олів’є з розповідей журналістів.
Дехто навіть спеціально приїжджав в бенедиктинський монастир послухати його. Серед солдатів Армії Оборони Ізраїлю навряд чи знайдеться десяток чоловік, хто ніколи про нього не чув. Знаєте чому? Та тому що 67-річний француз, монах-бенедиктинець з монастиря в Абу-Гоші присвячує ось уже багато років більшу частину свого вільного часу освітнім програмам для військовослужбовців, читає лекції, приймає армійські підрозділи в монастирі і сам бере участь в екскурсіях ЦАХАЛу.
Серед людей знаючих поширений жарт: куди податися єврею в спекотний літній полудень? Звичайно ж, в мусульманське село, в християнський бенедиктинський монастир. Потрапили ми туди з запізненням після годинної пробки на першому шосе, де водії кипіли від обурення, а машини закипали від перегріву і гнівно піднімали кришки від капотів до неба. Це була п’ятниця, а з нею і чергові заворушення на Храмовій Горі – саме тому центральне шосе було паралізовано на багато кілометрів через перевірки.
Хотілося по дорозі подивитися на найшикарнішу в Ізраїлі кадировську мечеть на в’їзді в Абу Гош, але ми і так вже безбожно спізнювалися. Бігом пронеслися від стоянки і, увійшовши у дворик монастиря, раптово відчули невимовний спокій намолених місць. Це відчуття відвідує мене і в Бахайському саді, і в блакитних синагогах Цфату. Все суєта суєт …
Але філософствувати далі було ніколи, і ми приєдналися до групи слухачів. Чернець у білій рясі зі знайомою лисиною і заразливою посмішкою – брата Олів’є ми нібито знали вічність – пригостив нас прохолодним лимонадом і продовжив свої розповіді на вільному івриті з вкрапленнями армійського сленгу, чим викликав захоплені вигуки слухачів.
Історія життя цього французького хлопця одночасно проста і складна. Проста, бо особливими подіями не буяє – відслужив у флоті, пішов в монастир, 40 років тому переїхав до Ізраїлю і з тих пір живе в мусульманському селі Абу Гош поблизу Єрусалиму і служить в бенедиктинському монастирі.
Складна, тому що неможливо повірити, що брат Олів’є не спецпроект спецслужб. Фото Олів’є в молодості: сіроокий красень-моряк в обнімку з подружкою блондинкою. Батько наполіг на призиві Олів’є в армію – сподівався, що «примха» стати ченцем пройде. Не вийшло!
Олів’є не говорив про віру і про християнство. Чи тому, що не хотів торкатися цієї теми в групі світських ізраїльтян, чи тому, що не хотів «замилювати» священні для нього принципи. «Фільм «Ексодус» зронив у моїй 13-річній душі мрію про Ізраїль, куди так прагнули потрапити навіть ціною свого життя біженці з Європи», – каже Олів’є.
І ось ланцюжок випадковостей або закономірностей призводить до того, що 27-річний монах з монастиря бенедиктинців в Нормандії за конкурсом (!) потрапляє в Ізраїль, в мусульманськге село, де знаходяться декілька християнських монастирів, і залишається тут на все життя.
Широко посміхаючись і смакуючи захоплення глядачів, Олів’є театрально дістає з бездонних кишень білої ряси, як фокусник з циліндра, – значки різних родів військ ізраїльської армії, емблеми, нашивки, і, нарешті, посвідчення зі своїм ім’ям.
Пізніше нам покажуть таємний музей, де зібрані подарунки і сувеніри від сотень солдатів і командирів, які коли-небудь відвідували заняття з братом Олів’є. Фото там робити заборонено.
У романській церкві з фресками 12 століття на стінах ми слухаємо, як відлуння повторює за співаючим братом Олів’є слова молитви на івриті – Адон Олам …
Веhу hая веhу hове
веhу іhйе, веhу іhйе бетіфара.
І він був, і Він є,
і Він повіки стоятиме в пишноті своїй …
Ну і що, що це пісня всього 40 років тому складена Узі Хітманом, все одно всі сприймають її як молитву!
Монастир бенедиктинців зовсім маленький, зараз в ньому живуть всього 8 ченців, але поруч є ще жіноча частина, де мешкають 20 черниць.
Під час найвідоміших в країні фестивалів класичної музики в крипті монастиря влаштовуються концерти, ми на них бували – акустика прекрасна.
Олів’є з жалем дивиться на годинник – як видно, йому приносить задоволення приймати в монастирі гостей, розповідати і показувати, «хвалитися» дружбою з вищими армійськими і поліцейськими чинами.
«Ченці – теж люди», – весь час підкреслює він. «Це наші заповіді – бути гостинними, допомагати, пояснювати і виховувати».
І мені вже не здається дивним, що приїжджаючі сюди солдати – наші діти, єврейські хлопчики і дівчатка, із задоволенням фотографуються з християнським монахом, слухають його історії і якось непомітно для себе сприймають загальнолюдські цінності поза зв’язком з конкретним віросповіданням.
Брат Олів’є виглядає дуже щасливим – він виконав свою мрію жити в Святій Землі, він вилікувався від онкологічного захворювання, він єдиний з християн, хто отримав громадянство Ізраїлю, не відмовляючись від французького.
І вже зовсім не можна сказати, що у ченця Олів’є немає сім’ї. Щотижня він розмовляє зі своєю матір’ю – їй уже 94 роки, але доглядальниця допомагає їй спілкуватися з сином через вотсап. А діти – що ж, всі ці голанчики, танкісти і сапери, магавники і гіваті – вони ж наші спільні ізраїльські діти, а Олів’є в цьому сенсі ізраїльтянин до мозку кісток.
У монастирі Олів’є сам робить лікери з місцевих фруктів. Його знаменитим лімончелло закінчується кожна зустріч з туристами.
І ми випили. За мирну суботу, піднімали склянки, кажучи «Лехаім», «Шабат Шалом» в тіні крипти бенедиктинського монастиря з видом на мусульманський мінарет.
Це Ізраїль, діти мої. Мирної суботи і нині, і на віки віків.
Нона Ковлер
