Про знаменитої Віденської Опери не написав тільки ледачий. Але пишуть — великі люди, які або в музиці доки, або в архітектурі, в історії. Мій же особистий досвід людини в «культурно-музичному плані, практично, незайманого, буді…відрізнятися:)))
Сходила я на ПРЕМ’ЄР ЄРУ у Віденську оперу. І так прем’єр єрою мене придавило, що досі так і лежу , роялем придавленная.
Поділюся — може, полегшає.
Прем’єр прем’єра «Дон Жуан». Зібралися ми колгоспом, все чин-чинарем, квітки купили за мільйон, діаманти, знову ж таки, костюми – краватки. Тому як у Віденській опері на ПРЕМ’ЄР ЄРІ – це вам не ті, що завжди. А ЗАВЖДИ у Віденській опері в нормі: джинсики, берці, шарфи. Якщо хто зовсім рідко в оперу потрапляє, ті причепурені – костюми, сукні, правда, разом з плічками. У тому сенсі , що як з шафі разом з плічками дістали, так на собі з плічками і наділи – хоч раз на рік, зате ще дідусь (або бабуся ) носили. А якщо хто пристойний попався на очі , тобто сукню або костюм нормально сидить – так це наші, російські.
На ПРЕМ’ЄР ЄРІ все не так. НА ПРЕМ’ЄР ЄРІ багато. Публіка чиста, брендові сукні, костюми, смокінги, діаманти і перли антикварні, хутра. Ніхто в тістечка пальцем не тицяє, все культурно бутерброди ікрою шампанським запивають, один одному посміхаються. Словом, краса.
Як-то на прем’єр єрі «Фігаро» за два ряди переді мною сиділа японка. Я за перше відділення сама трохи не окосела – все намагалася одночасно на сцену і на неї дивитися. Бо як було на що подивитися: кімоно, зачіска, шия лебедина, алебастрова, а на шиї перли сіро-блакитний. І все думала, як би на неї спереду-то глянути, вісь краса неземна, напевно, за такої-то шиї. Не збрешу, шия 35 сантиметрів, як дві моїх. Почався Антракт – вона встала, повернулася – я впав назад у крісло: їй, мабуть, років 80 – особа, як печене яблучко. Альо шия!!!!! Фігура!!!
Напевно, зрозуміло, що ПРЕМ’ЄР ЄРА у Віденській опері – це ух!!! Таки ми сіли на свої місця за мільйон і давай чекати драми. Ви ж пам пам’ятаєте, і мі пам’ять пам’ятаємо: Дон Жуан, донна Анна, чоловік-командор, словом, класика жанру. Нас , звичайно, в наших колгоспах ніхто театру не вчив, але десь, щось, краєм вухан чули, краєм ока бачили. Знову ж Моцарт, Відень, Шуберт….
Сидимо, не дихаємо. Декорації поїхали – краса, нічна вулиця, правда, якось виглядає не сильно середньовічно. Гаразд, думаємо, чого там…
фото www.wiener-staatsoper.at
І понеслося: донна Анна в негліже, Дон Жуан у шкіряному плащі (мачо, одних ніг два метри), дівиця на сцені снує на задньому плані в костюмі років 30-х, командор –батько, вбили – зрозуміло, в Донні Анні –наречений, бідолаха, весь час норовив хоч за руку взяти, а та йому – піди, Оттавіо, я в печалі. Дон Жуан два з половиною години валяє по сцені всіх трапляються під руку баб, причому валяє в прямому сенсі слова – лежачі, зображуючи бурхливий злягання.
Приблизно чверть вистави актори проводять спиною до глядачів у різних позах – сидячи, стоячи, в полуприседе, лежачі – но спиною. По ходу соблазняемая селянка , перманентно виходить заміж за селянина – партизана-китайця (!!) (він з ружжом і групою партизанів весь час полює на Дон Жуана), то припадає до селянина, переконуючи, що нічого ж не було; то, при появі Дон Жуана, плює на кумпол селянина і метется за паном куди ні попадя. Правда, потім кається і вертается взад – знову одружитися. Селянин при такому розкладі до кінця драми зовсім вже їде дахом і стає мало осудний.
Ще один цілком головний персонаж – донна, здається, Емілія, обдурена багато разів до того , як вистава почалася і ще пару разів по ходу, ходити за Дон Жуаном хвостом і переконує всіх дівчат, що він підлий брехун. Лепорелло носитися з пОртфелем, з якого періодично вытряхает : списки спокушених, ліфчики різніх розмірів, і інші жіночі речі…
Під кінець настає повний вже апофигей апофеозу, в ліжку відразу з трьома, все це відбувається в храмі, командор залізною ходою, пекло розламується, дім, Донна Анна вже в повному розпачі, хоч і повністю задоволена пекельним помстою вбивці, просити у нареченого дати їй ще на рік прийти в себе. Вбила би її на місці нареченого….
фото www.wiener-staatsoper.at
Аллес капут!!!! Шок і трепет у глядацькому залі.
Насправді — співають шикарно, декорації , костюми, виконавці, оркестр – вище всяких похвал , навіть на мій, самий неосвічений погляд. Що здорово, здорово!!!
Але, боже ж мій, як казала моя єврейська бабуся, ДО ВОРОНАМ такого постановника і сценариста. У мене реально було дежа вю на тему Зошенка або 12 стільців. Пам ” ятайте, класику ставили в Кисловодську ??? Я тепер розумію Кісу, у мене теж культурний шок. Таке тепер в тренді, стверджують досвідчені театрали.. Ок, кажу я.
Просто, йдучи у Віденську Оперу, будьте готові до нового прочитання класики.
